Він просив таким голосом, як мала, провинившися, дитина просить прощення у матері.

— Говори! Я слухаю.

— Я потурчився не для користі для себе. Коли б я був мав користь на думці, то я при моїй освіті і проворності був би високо пішов між турками. А я вдоволив себе тим, що мене поставили звичайним наглядачем, посіпакою і катом над невольниками. Я зробив це, налякавшись невольничого життя, тих кар, того знущання над християнськими невольниками. Вони наді мною знущались тим більше, що пізнали в мені кращу людину і хотіли мене для себе приєднати. Ще як я побував у Синопі, приходило мені на думку покласти на себе руки і зробити моїм терпінням край. Та я цього не зробив, надіючись, що моя доля, може, поправиться. Тоді мене повезли в Царгород і замкнули у Чорну вежу. От тут було пекло. Я не видержав. Я зголосився у старшини, відцурався Христа і признав Магомета моїм пророком. Мене заставили турки плювати на хрест і я, окаянний, це зробив… — Ібрагім став себе бити кулаками в груди, по голові, дряпав нігтями своє лице, відтак, мов божевільний, впав на землю, попав всудороги і ридав не своїм голосом, що усіх аж дрожем проймало. Тривало так довгий час, поки успокоївся і говорив далі:

— Ти, отамане, читав в книгах, знаєш, що там про пекло написано. То неправда. Нема там ні огня, ні смоли, ні сірки. Там є те, що тої хвилі в моїй душі діялось. Страшнішого пекла не можна собі з’ясувати, як грижа нечистої совісті, почування за собою великого гріха. Мені пекло в душі і день і вночі. Мене совість так страшно мучила, що добрий чоловік з чистою совістю не пойме, не зрозуміє того. І так воно буває в окаянних, проклятих вічно і вічно, та ще з тою певністю, що ніколи тому кінця не буде і ніколи не побачать лиця божого. Ось так виглядає пекло, котре донині в моїй душі горить…

Мене поставили наглядачем над бідними християнськими невольниками, тими самими, що я з ними недавно терпів, з котрими ділив їхню долю. Тепер я був в болоті, а вони чисті. Я їм завидував, і це мене злило і дратувало, чому вони не такі самі, як і я? Я хотів їхню долю з моєю зрівняти і потягнути їх у те саме багно, в якому я калявся. Так робить упавший ангол і другого на гріх наводить, щоб кожний був таким самим чортом, як і він. Тому-то я вигадував для моїх колишніх братів різні муки і шукав забуття, насолоди для себе в їхніх муках і стонах. Та мене це ще більше злило, що вони до християнського бога молились, а мені цього не було вільно, і я їх хотів змусити, щоб цього не робили. Я став для них страшним катом. На спомин мого імення вони дрижали. Мене брала розпука, що я цього доконати не можу, і я бісився. Бачите перед собою Юду Іскаріота і Каїна в однім тілі. Я продав Христа і убив брата. Для мене не може бути пощади. Та дозвольте, козаки, що я сам собі смерть виберу. Пустіть мене між цих невольників, яких ви нині визволили. Вони, певне, розірвуть мене на куски і покидають в море.

Козаки, слухаючи тої сповіді, хрестилися. На них напав жах на спогад цих мук, якими ця людина мучилася.

— Та перед смертю одно діло добре зробив, що поміг вам, козакам, перетрясти всі турецькі скритки, забрати золото, срібло, зброю, освободити мучених по льохах невольників. Мені здається, що від цього мені трохи на душі полегшало, бо я таким побитом на турках помстився, що мене в таке болото загнали… Не довго вже мого життя… Я пропащий, окаянний. Але я хочу вам ще одне добро зробити… Хотів би я вас хитро перевести попід Очаків. Це буде нелегка для вас справа, бо ваші судна навантажені з добичею. Як вважаєте, якби я вам міг придатися, то пощадіть мене до тої хвилі, коли будете безпечні. Я знаю всі турецькі звичаї, яких ви не знаєте, а коли мене ощадите тепер, то буду мати дві потіхи, що знову помщуся на турках та що моє ледаче тіло з’їдять хробаки на рідній Україні.

Сагайдачний подумав хвилю і каже:

— Гаразд! Вволимо твою волю. А може, ти нам так прислужишся, що козацтво тобі простить? Побачимо. Ти в розпуку не завдавайся. Бог милосердний, а його милосердя більше, ніж всі гріхи світа. Бог був би помилував і Юду, коли б він був не покінчив сам з собою. Ти вмий собі лице і перевдягнись з того лахміття. Давайте йому яку одежу.

— Лише не козацьку, бо я недостойний її носити.

В тій хвилі надплив сторожний човен, а з нього гукав козак, приклавши долоні до рота:

— Отамане! З полудня якісь судна показуються. — Усі поглянули у той бік, прикриваючи долонею від сонця.

На це схопився з землі потурнак і, мов кіт, поліз на щоглу галери, звідсіля роздивлявся по полудневім обрію. Відтак зісунувся на поміст і каже:

— Двадцять турецьких кораблів пливе на нас від полудня, це турецький флот з Бургаса. Певно, якесь судно з Варни перекралося через вашу лінію і повідомило в Бургасі, що у Варні робиться. Вам треба зараз втікати, бо з погруженими добичею суднами не устоїтесь.

Сагайдачний крикнув:

— Судна з гарматами в послідню лаву, галери всередину і прямо додому!

— Моя думка інша, отамане. Додому не допливете; вас здогонять і розіб’ють, їм на підмогу надпливуть судна з Хаджі-бея, а очаківські заступлять вам дорогу. Тоді всі пропадете, і шкода вашої праці і такої добичі. Вам треба ховатися у лиман Дністра. Тамтуди великі турецькі судна не запливуть, а там побачимо, що треба нам далі робити.