— Петре, схаменись, прийди до пам’яті, призови Бога на поміч, щоб тобі поміг це важке горе перенести. Так судилось.

Петро повалився на землю в судорогах, а відтак страшно заплакав. Та це не був людський плач, то був рев смертельно раненого звіра. Марко стояв безрадний над ним і собі плакав над горем побратима. Згодом плач Петра минався. З очей текли сльози на пісок. Він знову присів, підпер голову на коліна, закрив лице долонями і хлипав з жалю:

— Марусенько моя єдина, моя зоре ясна. Вилеліяв я тебе у молодечих снах, ти мені безупинно перед очима стояла. Ти була мені провідною зорею, я все робив для твоєї слави, щоб цілий світ говорив: "Це жінка Сагайдачного". І коли я вважав себе так близько мого щастя, коли гадав, що вже нема і не може бути ніякої перешкоди до нашої злуки, ти вже давно в сирій землі. Твоє ніжне личко вже розтліло, а я в ту хвилю веселився, почував себе щасливим. Пропали твої карі очі, твоя краса дівоча. Боже мій, Боже, і це має бути правда, що я вже ніколи тебе не побачу?

Він скрикнув диким голосом, схопився з землі і кинувся прожогом до річки. Марко вхопив його попід пахи і задержав:

— Побачиш її на тім світі між праведними, коли своєї душі не погубиш, Петре! Бог з тобою. Спам’ятайся і не губи себе. Пам’ятай, що самогуби ніколи лиця Божого оглядати не будуть і не дістануться в ті місця, де твоя Маруся тепер веселиться.

Сагайдачний був чоловіком великої побожності і віри. Ці щирі слова побратима його спам’ятали. Він присів на березі і знову став сердечне, вже по-чоловічому, плакати. Марко не говорив вже нічого і стояв над ним довший час.

Сагайдачний, виплакавшися, встав. У нього було мокре від сліз лице і червоні від плачу очі. Зітхнув важко і перехрестився. Відтак узяв Марка за шию, склонив голову на його плече і сказав, сумно усміхаючись:

— Вже, Марку, не будеш мені боярином. — І знову став плакати кривавими сльозами. Марко гладив його рукою по голові, по лиці і приговорював ніжно:

— Виплачся, брате, сердечно, я з тебе не поглузую, я сам щиро з тобою заплачу. Сльози облегчать твоє горе, а час загоїть рану. Тепер тобі для нікого більше не жити, хіба для церкви, для козацтва, для України. До великого діла тебе Господь покликав, а щоб ти нічим не був зв’язаний у виконанні твого посланництва, то узяв її Господь до себе, щоб ви обоє опісля на віки вічні були з собою злучені там, "ідіже ність болізни ні печали.". Господь знає, що робить, на прю ставати не можна. Вона, сердешна, бачить твоє горе і певно, собі міркує: "Чого він так побивається? Хіба ж ми жили би вічно на землі? Та ж це одна хвилинка в порівнянні з вічним життям".

Сагайдачний випрямився і втирав сльози. Марко надів йому шапку на голову.

— Ще крихіточку тут побудьмо, — каже Петро, — а ти, мій брате, розкажи мені все про її кончину, що знаєш. Не турбуйся, я вже заспокоївся. Видно, що так було на моїй долі написано.

Посідали над берегом, і Марко став усе подрібно розказувати, що чув від Чепеля, котрий незадовго опісля приїздив на Січ.

Вже геть смерклося. На небі сіяли зорі, як вони подались до січових воріт.

КНИГА ТРЕТЯ

ДО СЛАВИ

Частина 2

За своєго гетманства взяв в Турцєх мЪсто Кафу,
Аж и сам цесар турскій был въ великом страху;
Бо му чотырнадцать тисяч тамъ люду збил.
Катарги єдины палил, другіи потопил,
Много тогды з неволЪ христіан свободил,
За што го Бог зъ воинством єго благословил.
З книжки «ВЪршЪ…»

І

Від того часу перемінився Сагайдачний, що й пізнати його було годі. Від того дня, коли довідався про смерть Марусі, він не брив бороди. Мимо його молодого віку показалося у ній кілька сивих волосків. Тепер говорив мало. Веселість його пропала. Ніхто вже не чув його співу, а на свою бандуру то не міг й подивитися. Курінні товариші знали причину його смутку і співчували йому. Усі зусилля, щоб його розважати, були даремні.

Через кілька днів Сагайдачний ні до чого не брався, не хотів їсти, хоч оба Жмайли уговорювали його, як могли. Він висох, і помарнів, та втікав від людей. Виходив з Січі за ворота над берег ріки і тут сідав під тою вербою, де перші його сльози пролились. Тут сидів цілий день в тяжкій задумі. Йому здавалося, що на тім місці він востаннє попрощався з Марусею, і сюди його тягло, мов магнітом. Тут він інколи говорив сам до себе, начеб з ким розмовляв, всміхався болючо і плакав напереміну. За ним зорив пильно Марко і Антошко, та Сагайдачний їх не помічав. Вечером Марко забирав його у курінь. Сагайдачний ніколи йому не противився і слухав голосу Марка, наче дитина своєї пістунки. Товариші стали побоюватися, що Сагайдачний збожеволіє. "Пропав козак, та й годі, шкода його", — говорили козаки між собою.

Так тривало цілий тиждень.

Тоді відразу Сагайдачний начеб зі сну прокинувся. Устав рано, умився, поснідав з товаришами і проговорив:

— Ну годі! Живий живе гадає, треба за роботу братись.