Кошовий дав знак булавою, і всі замовкли:

— Чи згодні панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний?

— Усі згодні! Нема що більше радити, хіба до роботи братись.

Народ став розходитися. Кошовий не міг з дива вийти. "Цей знає добре козацьку душу".

По раді прикликав кошовий Сагайдачного до себе:

— Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, і в слові, і хитрощах. Давай, хай тебе обніму. Будемо мати довший час супокій.

— Козацтво — то велика дитина. Розумна, підступна, одним словом, поведе його рівною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.

— Той час, кошовий батьку, треба використати на організацію і підготовку. Усі нараз церкви ставити не будуть. З цієї сірої юрби треба зробити справне військо, проворне і слухняне, і доперва тоді можна мірятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили, постараємось, щоб Польща охляла, а тоді сили вирівняються.

— Добре, брате, я бачу, чого ти вартий і чого ти можеш доконати. Даю тобі волю, роби, як знаєш. Я тебе підопру моєю владою. Будуй церкву і переводи організацію.

— Я церкви будувати не вмію. Знайдуться до того другі. У нас знайдуться майстри-сокирники. Організацію зачну за дозволом старшини. А коли будемо міркувати, що на рік ми ще не будемо готові до війни з Польщею, то і тоді ще знайдеться робота інша, яка козацтво захопить і здержить його від якого нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти мене у курінь. Тим говорінням я собі геть підірвав горло.

— Го-го-го! Ти підожди, у мене на горло теж лік знайдеться.

Кошовий пішов у сіни і послав посильного козака за старшиною, щоб зараз сходились. Приказав і Марка Жмайла прикликати.

Своєму чурі приказав приладати стіл та понаносити, що треба.

— Як бачу, — каже Сагайдачний, — тут щось на празник похоже.

— Вибачай! Празник був у мене тоді, як я твого слова слухав, а тепер-то хіба попразен.

Посходилася старшина. Генеральний писар каже:

— Хитрий ти з біса, Петре! Я гадав, що рада скінчиться бучею, роздвоєнням, що козацтво до шабель візьметься, а воно так гладко пішло, ще й церква своя буде.

— Бог тебе прислав у саму пору, — каже суддя. — Нам учора здавалося, що сьогодні будемо вже по своїх куренях кашу їсти.

— Тим шибайголовам треба все якоїсь роботи пошукати.

— Твоє здоровля, Петре, — каже кошовий, наливши чарку.

Пішла чарка чергою, посідали за стіл закушувати і за цим пішла весела гутірка. Сагайдачний розказував, що у Києві бачив і пережив. Найбільше цікавились о. архімандритом, которий остався з Запорожжям у живих зносинах.

Як вже гості стали розходитись, Сагайдачний хотів у кошового своє діло поладнати і каже:

— Пане кошовий! Коли ми тепер разом, а наші дружні відносини такі гарні, то позволь мені попросити одного. Я прошу вашу милість до мене за старосту. Не знаю ще, коли відгуляється моє весілля, бо я ще з моїм тестем, сотником Чепелем, щодо того не змовився, то я рад би знати наперед, що ваша милість не відкажеш мені такої честі. Тоді я усю старшину на весілля попрошу.

Сагайдачний, говорячи це, понизив очі і не бачив, з яким видом кошовий його слів слухав. Він був дуже затурбований, бо усі добре знали, що з Марусею Чепе-лівною скоїлося. Кошовому стало жаль бідного Петра, знав, як тяжко його ця вістка придавить, та хотів цю болючу хвилю якнайдальше відсунути. Кошовий моргнув значуще на усіх, щоб не зрадився хто з тим, що всім було відомим.

— Ти, пане-товаришу, не проси, а приказуй. Ми всі готові тобі послужити. Про це, коли воно буде, ніхто ще не знає, але вже як буде, то запевняю тебе, що ніхто не відкажеться. А поки що ти порядкуй і приказуй, як церкву ставити. Ми знаємо, як ти у Чуба гарно церкву поклав та й слободу вистроїв. У тебе неабиякий організаційний талант.

— А що старий Чуб робить?

— Те, що й робив досі. Збирає молодь, вчить їх козацького діла, а нам присилає щороку кілька десятків гарних товаришів. Нам би таких Чубів більше, а тоді стояли би ми краще, та й Польщі зуби показали би. Та ти не заговорюй, лише скажи, як будеш братися за діло? Ти знай, що в цій порі не можна рубати дерева на будівлю.

— На Січі є досить дерева пригожого, зрубаного і зрізаного. Я вже все оглянув. Те дерево призначене, либонь, на байдаки. Поки що байдаків будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я вже казав, що сам церкви ставити не буду. Це заорудує краще мій побратим Жмайло Марко. Він у Чуба ставив, а я лише дораджував. Він цього вчився в Острозі, які наші церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому додати лише до помочі майстрів і помічників. Треба пошукати богомаза, а коли б не те, то, може би, послати у Київ, бо щоби нам який недотепний запорожець якої погані не понамальовував.

— Роби, як знаєш.

— Моя робота, панове, була б інша. Мені треба зібрати у купу оцю всю сірому втікачів та козаків з них поробити. На цім-то я добре розуміюся. Я був в добрій школі у Чуба, а що він признав мою роботу доброю, то видно з того, що поручив мені других вчити. А попри саме вчення воєнного діла, треба всім повиганяти з лоба усі джмелі про козацьку свободу так, як вони її розуміють. Треба завести у нашім війську послух старшині і дисципліну, щоб це справді було військо, а не юрба дармоїдів, лежнів і свавільників. На це я мушу добути дозвіл від вашої милості, що я не самозванець, а наказний. Тоді вже я дам собі раду.