Але були і грубші інтереси, особливо в харчевім відділі. Та тут я нічогісінько не міг вдіяти, бо не мав нізвідки до того допомоги, а іншої пильної роботи було страшенно багато. Відтак роблено грубші інтереси з горілкою з нашої ґуральні. Тут вже була і спілка урядовців з деякими місцевими старшинами. Знала про те, мабуть, і місцева команда, бо відтак командант бригади, полковник Кравс, відібрав нам заряд ґуральні… Вже він щось мусив знати, бо мав коло себе таких старшин, що пильно слідили за роботою урядовців адміністрації. Та дивно, що полковник, хоч часто зі мною сходився, не виявив мені того.
Ми видавали часопис «Наддністрянські Вісті», орган повітових комісаріатів в Самборі. Старім Самборі і Турці. Щоб цей орган міг існувати й удержуватися, я узнав його органом повітового комісаріату. Тут поміщали ми всі розпорядки свої і державні, за те всі громади повіту мусили орган цей передплачувати, а військо забирало велике число накладу на фронт для стрільців, котрі домагалися, щоб їм достарчити лектури, якої, задля перервання комунікації зі Львовом, зовсім не було. Знову ж усі читальняні бібліотеки, яких було доволі перед війною, понищила московська охранка, поборюючи всяке «мазепинство» в Галичині. За числа, котрі брали для війська, платило військо, а сотник інтендантури й опісля отаман Михайло Тимяків не жалував свого гроша на літературу для війська на фронті.
Одного ранку приходить до мене прокуратор і заявляє мені, що найновіше число «Вістей» мусить сконфіскувати. — Та за що? — «От за цей артикул» і тиць пальцем в одне місце на два слова «пани кровопийці».
— Агі! — кажу, — хіба ви такого надрукованого слова ще не читали?
— Читав чи ні, але цей-то я конфіскую…
— Та як конфіскуєте орган політичної повітової влади? От дайте спокій і не робіть непотрібного бешкету.
— Я таки заберу цілий наклад…
— Не заберете, бо я не дозволю.
— Зараз іду до друкарні і заберу… Чиста напасть! Я таки всердився і крикнув одно нецензурне слово, якого ужив раз і Віктор Гюго, а польський перекладчик твору соромився його перекласти і залишив таки слово в оригіналі.
По відході прокуратора я довго не міг заспокоїтися. Я відтак довідався, що прокуратор справді був у друкарні, але накладу вже йому не дали, бо прийшов запізно. Коли я відтак сказав старшинам, що число мало не підлягати конфіскаті, то почув таке:
— А ми були б його сконфіскували і відіслали до Станіславова…
Мій протест проти конфіскати я опирав на розпорядкові міністерства юстиції з дня 18 січня 1896, Ч. 26785/95., по якому органи політичної повітової влади конфіскаті не підпадають. Але видно, що прокуратор того не знав і був би наробив такої метушні, що військо було б ного заарештувало. Я мав з тим паном ще й таку колізію перед тим. В поблизькому селі знайдено вбитого чоловіка. Прокуратура заряджує доходження, та не має лікаря, котрий зробив би секцію. Приходить до мене прокуратор, щоб дати йому лікаря. Я маю до диспозиції лише одного лікаря, котрий з тифом не може собі дати ради. Що робити? Денат лежить вже три дні несекціоновании.
— Це справа судова і до мене не належить, але я на вашому місці зробив би так: тепер обов’язує воєнний стан. Вбивство належить до доразового суду, віддайте справу там і позбудетеся клопоту. Військо зробить секцію своїм лікарем.
Така була моя рада і я зовсім тим не інтересувався, бо це не моє діло. Отож із тих двох фактів викував на мене прокуратор свій капіталик: він мене заскаржив до свого міністерства юстиції, що я не дозволив йому сконфіскувати газети за артикул проти суспільного порядку і ненависті проти суспільного класу і що я змушував його відступити слідство за злочин вбивства доразовому судові.
Жалоба пішла по міністерствах, чи пак, секретаріатах, і коли я раз, будучи в Станіславові, зайшов до міністерства юстиції, то пан секретар юстиції згадав про це (до того часу я про це не знав) і заявив мені урядовим тоном, що справа так легко мені не минеться. Я не бачив причини пригадати пану секретареві вище зацитований розпорядок міністерства, якого він теж не знав, і сказав два слова по-жидівськи: «ну-ну». Отож ця легенька погроза не зробила на мене враження.
Але немає такого злого, щоб на добре не вийшло. Тої скарги мені ніколи не доручено до оправдання, бо незадовго настав розвал. Але це стало дошкою рятунку для пана прокуратора, коли прийшли до влади поляки. Коли відтак польська дефензива переводила наді мною сакрамент очищення, то адвокатує діаболі закидав мені, що я таку полякожерну газету, як «Дністрові Вісті» видавав, яку навіть український прокуратор хотів конфіскувати, а я не дозволив. Розуміється, що нікому не було цікаво переконатися, чи була підстава до конфіскати. Але з того закиду я довідався, що це дуже помогло тому панові при ритуалі очищення, бо польська влада полишила його на становищі, котре займав до того, а, навпаки, багато інших пішло за свою службу Україні на зелену пашу.
Я мав ще два рази сцисію з Центральною владою.
Жалувалися переді мною селяни, що їхні панотці все ще при службах Божих поминають його величність цісаря Карла. Я вважав себе компетентним тій аномалії покласти край і видав обіжник до всіх парохіяльних урядів, щоб дали собі спокій з Карлом і поминали при службі Божій Україну. Незадовго потім приходить до мене для виправдання себе жалоба самбірського деканату, що я мішаюся у справи церкви, а це належить до компетенції декана, в часі як юрисдикція єпископату припинилася. Декан, а не хто другий, має видавати як єпископський намісник такі розпорядки, а не я. Властива дорога була внести проти мого розпорядку ракурс, — ну, але й так добре. Я відповів, що саме зробив це тому, що декан того не ч^обив. Друга річ, що не знати, на котрого декана треба було мені чекати, бо в моїм повіті є їх кілька. І так справа обійшлася без дисциплінарки.