Таке саме і з м’ясом. Вертаючи тоді зі Станіславова, стрінувся я з повітовим комісаром з Долини д-ром Северином Даниловичем. Питаю, чи у них не купив би живого м’яса.

— Можна, — каже, — та лиш за готівку, а не шляхом реквізиції. Люди мають скота доволі і можна би так кожного тижня купити яких 50 штук.

Я нагадав собі, що на нашому відтинку різали ементальські тільні корови для війська…

На нашому відтинку ставало щораз тісніше, відчувався брак усього. Хирів уже був у руках противника, а ми не мали чим гаразд відбиватися, бо не було достаточної артилерії. Ми вирішили послати до головної команди військово-цивільну депутацію, котра би наш стан як слід з’ясувала. Командування було тоді в Бережанах. В депутації поїхали: я — за Самбірський повіт, покійний Всеволод Ріпецький — за Турчанський повіт, поручник артилерії Околіт і четар Кульчицький — від війська. Вибралися ми в дорогу під саме польське Різдво 1918 р. Подорож була страшенно утяжлива. Ми заледве другого дня опівночі приїхали до Бережан, хоч у Потуторах були зараз з полудня. Не можна було допроситися з Бережан яких саней, а бодай щоб прислали по нас дрезину. В Бережанах ніхто для нас квартири не замовив, не можна було серед нічної пітьми допитатися, де поміщається кватерунковий уряд. Ми ціпеніли під готелем до тої години, коли поляки йшли рано до костьола на «пастирку». Тоді дали мені і Ріпецькому таку кімнату, що входилося в неї прямо із двору, до того ще було і вікно забите. Старшини примістилися в іншому готелі, де пересиділи до рана у фотелі, бо ліжка не було. Одним словом такого неладу під боком головної команди, такої безпорадності годі собі уявити.

Рано я розпитав помешкання окружного команданта д-ра Ковшевича і зараз ми пішли до нього, 3 Ковшевичем, моїм старим другом, я давно не бачився, то ж наша стріча, була дуже мила. Він повів нас до головної команди, котра містилася в судовім будинку на другому поверсі. Нас прийняв шеф штабу полковник Мишковський. Омелянович-Павленко нездужав, і ми у нього не були. Полковник Мишковський міг справді заімпонувати. Мужчина рослий, статний, в однострою російського полковника, говорив дуже гарно по-українськи і говорив військовим стилем так, наче стріляв з кріса, значить, що сказаного слова ніколи не завертає. Така мова може заімпонувати. Ми предложили йому наші пекучі потреби: насамперед — військові, а опісля — ми цивільні.

— Усе наладнається, і пришлеться вам підмогу з гарматами.

Ми сиділи довкруги стола і розмовляли. На столі перед четарем Кульчицьким лежав якийсь записник. Кульчицький доторкнувся його рукою, наче б хотів подивитися. Мишковський глянув на нього грізно і поклав на записнику руку.

— Як ви цього тут не поклали, так не доторкайтесь.

Збентежений Кульчицький завернув руку, наче б попікся.

Я говорив за прохарчування армії на фронті.

Повіт виснажений війною, не стає хліба для населення, а приходиться ще і фронт годувати. Нам грозить господарська катастрофа, бо минеться весь скот в повіті. Ворог переб’ється і забере нам економічну підставу існування, коли забере бориславську нафту…

— Ну, та й що з того?

— Я гадаю, що зле, бо без нафти ми нічого не вдіємо…

— Забере, а ми відберемо знову.

— А він, уступаючи, або її забере собі, або понищить, а нам її не лишить.

— Не журіться… Не знищили її москалі та й німці, не знищать її і поляки.

— Але населення зневіриться, і справа на тому потерпить.

Я говорив схвильовано, бо я бачив, що нічого не доб’юся, а пан полковник говорив про уступлення і інвазію наче б кому мав уступитися із зайнятої лавки із чемності.

— Пане полковнику, — кажу, — я взагалі не розумію, чого нам кривавитися під Львовом, замість взяти Перемишль і відтяти комунікацію зі заходом, а тоді Львів сам здасться без кривавлення.

— Я тої самої думки, що й ви, але я того плану не робив, лиш ваше командування, котрого я зміняти не буду, бо я щойно 10 день урядую тут…

Аудієнція скінчилася. Шкода було їхати, бо з таким самим верталися, як сюди прибули. По тій аудієнції мене щось торкнуло, що тут щось не теє. Признають мені рацію, що краще було зробити інакше, а не хотять цього зробити, хоч воно не шкодить справі.

Того дня неможливо було нам від’їздити і ми тут осталися. Цілий день я вже не розлучався з Ковшевичем, мали собі що розказувати. Зараз і квартиру кращу ми добули.

На другий день рано заїхали по нас сани. Ковшевич прийшов зі мною попрощатися востаннє, бо якраз на його іменини (св. Йосифа) його поховали.

Не було чим вдома повеличатися. Значить, що головне командування, хоч бачить, що план був недоцільний, не хоче його змінити на ліпший, хоч повіт, такий багатий, на тому потерпить, хоч нафту втратиться і не буде чим найконечніших потреб заспокоїти. Тут щось не теє…

Та ми, самборяни, покладали усю надію на полковника Кравса. Він нас певно оборонить. До нього мали всі необмежене довір’я: і населення, і військо, рядові і старшини. От якраз прийшла вістка, що Кравс переломив під Судовою Вишнею ворожий фронт і знищив на 14 кілометрів залізницю аж до підбудови («унтербау») і перервав комунікацію зі заходом. Довір’я змагалося. Але цей подвиг полковника Кравса, очевидно, не подобався головному командуванню, бо тоді мали вестись якісь переговори про завішення зброї, з чого наші фронтовики були дуже невдоволені. І от стали старшини самбірські говорити, що головне командування усунуло полковника Кравса, що на його місце прийде інший командант, а над тим всім фронтом обійме команду полковник Грицько Коссак. Нам зразу не хотілося у таку дурницю вірити. За що ж така кара на Кравса? Хіба ж не його у тому заслуга, що ми дотепер на тім фронті держимося? Хіба ж не він створив цю армію з нічого? Старшини були через те до крайності схвильовані. Погрожували, що в такому разі усі подадуться до демісії, вважаючи такий поступок головної команди з їхнім улюбленим старшиною за свою власну обиду. Ми, цивільні, теж затривожилися, знаючи, що як Кравс відійде, то фронт не удержиться й одного дня. Треба було і нам щось проти того робити.