Всякі бувають причини такого підозріння. Передовсім людська глупота, непошанування чужої гідності, опісля злоба, взаємні порахунки і… охота засісти самому на тім стільчику, з котрого треба другого струтити. Такий клеветник складає побожно рученята на животику, зітхне кілька разів і зачинає натякати «насчот буряків», а опісля, коли свого слухача зацікавить, зачне виразніше приговорювати, яке то нещастя, що такий чоловік, відомий патріот так забувся і похитнувся.

А коли його спитати, на якій основі він це говорить, то покличеться на авторитет дуже поважних громадян, котрих назвати не сміє, бо йому це сказано у великім секреті, і він не сміє зрадити. А чи він сам не старався цього провірити? — Хто — він? Яке йому діло, хіба ж він слідчий? Врешті, він не хоче тамтому шкодити, хай попадеться в інші руки… Безкритичний слухач повірить відразу в такі «докази» і пускає зачуте далі з дрібними додатками від себе в такій самій формі. А бідний, обмиваний чужими язиками, громадянин нічого про це не знає і довідається аж тоді, коли вже важко обми тися від тої слини. У нас немає ні. одного Бурцева, котрий би завдав собі праці прослідити поголоску до дна і виявити світові правду. Для нас вистачить саме поголоски, щоб людину без доказів і розправи вкинути в болото та ще й притоптати ногами. А тимчасом справдішні злодії і наживники жирують собі безкарно і сміються в кулак, що наївна опінія дала себе надути, піймати на полову і відвернути очі в інший бік від їхньої роботи.

Та сама недуга нищила нас під час визвольної війни. Різним людям прищеплювано «нафтові латки», а в тім самім часі йшли нафтові «здєлки» явно і славно в Дрогобичі на грубі тисячі, і ніхто на це нічого не казав. «Патріоти», котрим на тім залежало, розголошували (та ще й тепер можна це почути), ЩО наші верхи зрадили народну справу, що старшини (і ті, котрих в стрілецьких ровах заїдали воші) обкрадали стрільців і запродалися ворогові. Розуміється, що противник, котрому залежало. на розкладі і деморалізації нашого війська, причинявся теж до поширення таких «автентичних» вістей. Такі, ніким не перевірені поголоски причинилися до того, що наші люди мусили уступати зі своїх становищ другим, у яких не було ні снаги, ні кебети на такий уряд.

Другою сторінкою цієї медалі є наша каригідна поблажливість на народні злочини. Бо є злочини, заміщені в карному законі, за якими стежить влада безпеки, але є і такі, ще гірші перших, яких карний закон не реєструє. Вони підлягають лише моральній карі громадянства, на яку воно може спромогтися. Такого злочинця повинно громадянство від себе ізолювати, виминати його і дати йому усюди це відчути. Це називається товариським чи громадянським бойкотом. Та я не бачив ні одного прикладу, де би такий бойкот у нашому громадянстві був консеквентне проведений. Поводимося супроти таких негідників так, наче б це були люди у двох видах: один такий, котрого треба вважати за падлюку і про нього говорити, а другий такий, з котрим треба задержати товариські зносини, як з гідним пошани громадянином. А коли ще той осібняк багатій, тоді мало є таких, щоб відважилися його бойкотувати, бо… він має гроші… Та коли звернути такому вибачливому громадянинові увагу на його поведінку супроти падлюки, то лиш усміхнеться ідіотичне, наче б не розумів, чого від нього хочуть: якже ж можна такого грошовитого чоловіка не респектувати? Тому-то людці з широким сумлінням кплять собі з публічної опінії і з морального осуду громадянства і роблять своє огидне діло далі, знаючи, що за це до тюрми не підуть і знайдуть десятки таких громадян, котрі з ними будуть далі жити в товариських зносинах.

Чимало спричинилася до наших невдач хвиля невдач із-за Збруча. Звідтіля плила до нас у наші військові ряди деморалізація і розклад. Бо за Збручем була при владі не ця Україна, з якою ми жили і бажали їй щасливого визволення з-під московської кормиги, котра нас засилювала грішми і ми могли бути українським П’ємонтом в найтяжчих часах, коли Україну засудив царат на неминучу смерть і з котрою ми бажали собі злуки. То не була вже Україна Шевченка, Антоновича, Чикаленка, Єфремова і інших старших українських народовців. Владу захопили там вихованці московського підземелля, які зразу відпекувалися від відірвання від Москви. Вони все ходили в хвості російських революціонерів, а щоб пристосуватися до них краще, то і себе назвали соціалістами різних відтінків і кольорів, навіть таких, що з соціалізмом не мали нічого спільного. На соціалізм зайшла мода і кожний українець не мав права ним називатися, котрий не вписався до котроїсь соціалістичної партії. На Московський зразок розкидали різні многообіцяючі кличі, не рахуючися з тим, чи ті ідеї дадуться прищепити нашому народові, чи вони можливі до проведення. То було лише невільниче наслідування Москви. А відтак більшовики переліцитували їх своїми кличами і виграли справу.

День 22 січня був би в нашій історії епохальним, коли б його проведено розумно і консеквентно. А то злучилися українці усіх земель в одно велике, яке могло світові заімпонувати, але осталися замість одної, чого вимагала консеквенція і логіка — дві окремі влади, два окремі уряди, з котрих один тягнув вісьта, другий гайта…