З балачками пройшли ми далі, попід косогором. Уже видно, що скоро будуть копні, цебто глибокі ями, — стежка до них всипана білою глиною. Аж ось круте зривисько, майже пряма рудувата стіна, порита дощами, а під стіною — нори. То ходи в глинище.

Ми зупинились коло першої нори.

Ну як вам сказати: кругла дірка, треба лізти наче в погрібець, хтось навіть зробив рівненькі земляні сходи. А тільки ж темно. І холодом віє…

— Полізли? — спитав я непевно.

Вигляд у мене був, мабуть, нудний, бо Ніна так посміхнулась, як посміхаються старші над хлоп’ячим ластовинням. І я, будь, що буде, сьорбнув повітря і з’їхав униз, на верхню приступку. Ніна за мною. Вона підняла свій грибок, і ми, тримаючись за руки, полізли туди, під землю.

Нора, вичовгана людьми, була крута й слизькувата; я обережно просовував ногу, спершу одну, потім другу. Щось липке, може, павутиння, чіплялось за голову. Я йшов пригнувшись і чув, як мені в потилицю дихає Ніна.

— Не страшно? — питаю.

— Ні… А далеко ще йти?

— Далеко.

Хтозна, чи боїться вона, а мені таки моторошно. Бо над нами ціла гора землі, і трактори там ходять, і дядьки з лопатами. І вже не видно, де той вузесенький вихід. Хіба добіжиш до нього? Мимохіть вчувається: двигтить земля, потріскує… ось-ось тече піщаний струмок… Ми й дух притаїли; якщо перемовляємось, то тільки пошепки.

— Ніно, — кажу, — вище світло держи, бо темно.

— А може, назад?

— Та скоро вже.

Спускаємось углиб, і нора все похмуріша, і морозцем хапає за литки. Раптом: «Ой!» — я підсковзнувся, шурхнув у темінь, у мокру виямку. І щось упало зверху на спину — гиц! І світить мені у вухо. «Ніно, це ти?» — Ми злякались, але тут же й чмихнули од сміху.

Ніна встала, підняла над собою ліхтарик. «О-о! — сказала вона зачаровано. — Диви! Яка тут краса!..» Ми були вже в самому глинищі, у білій печері. Та ні, ви бачили білу печеру? З білої, чистої глини? Бачили, щоб і долівка, і стіни, і стеля, — щоб усе було наче підсинене, і все щоб горіло рівним морозним вогнем?

Ніна дивилась на це біле сяйво, і обличчя у неї було здивоване, а на щоках зробились глибокі рожеві ямки. В тих ямках неначе світився мед. Мені аж солодко стало в роті, я стулив язик жолобком і кінчиком язика лизнув її щоку.

— Ай! — сказала Ніна. — Ти що лякаєш? Мокрим таким тицькаєшся.

Вона витерла щоку рукою, ще вище підняла ліхтарик і підійшла до стіни: у білій холодній глині, порубаній лопатою, заряхтіли барвисті камінчики, заблищали червоні жилки. Із тих жилок виступала вода і студеними краплями — цок! — падала під ноги. Здавалось, краплі тут же замерзали, і в печері лунко цокало від кожного їхнього удару.

Я змерз, притулився до Ніни, і ми пошепки, один одному на вухо, заговорили:

— Ніно, у тебе очі світяться.

— І в тебе.

— У тебе ніс холодний.

— І в тебе.

— У тебе губи дрижать.

— І в тебе.

— Давай звідси тікать.

— Давай.

Аж затокотіла печера, коли ми дременули назад.

Ми бігли, штовхались, падали, повискували од страху чи од сміху, не можу сказати. І ось — на горі… А сонця, а спеки, а пахощів тут — хух, як добре!

Постояли вдвох, як сліпі, зігрілись, надихались вволю.

— Давай пограємо в кремінці, — раптом сказала Ніна.

— Давай, — погодився я, хоч про себе подумав: «Може, не тре… Дівчача гра — кремінці. І ніколи в мене далі «перевоза» не йшло, я тільки бачив, як інші грали: дуже марудна штука…»

— Цур, я перша! — тим часом сказала Ніна і — хвать-хвать — швидко назбирала гарних, обточених камінців. —

О, рівно п’ять?

Вона сіла на землю, обсмикнула платтячко, а потім з якимось таємничим виглядом подмухала в руку, по-своєму розклала на долоні всі кремінці.

— Граю «квочку», — сказала вона.

Я не зглянувся, як Ніна підкинула кремінці. Підкинула, блиснула долонькою і — хап — зловила їх на спинку руки. Камінці стукнулись в повітрі, купкою впали на руку і як завмерли — жоден не скотився додолу. А вона ще раз кидь — і знов камінці на долоні.

Ловко!

І я колись пробував «квочку» — одного чи двох ловив. А це значить: далі будеш грати з тим одним чи двома камінцями, що назбирала «квочка». А нічого не піймав — все, вилітай, братику!

— Тепер — «перевіз», — мовила Ніна.

Висипала своє добро на землю і повела «перевіз», потім «карусель». Швидко, високо підкидала камінці, то по одному, то по два, то по три, і поки вони пролітали перед Ніниним носом, вона хапала з землі новий плескач, встигала підкинуть і його, встигала сплеснуть у долоні, а то й обкрутиться на п’ятах і піймать камінці, жодного не впустить додолу. Я тільки бачив, як мигтять її кіски, бігають очі, блискотять на сонці коліна, як вона водить ротом, неначе і ротом ловить плескачі, що так і мелькають перед нею.

— Все! — з видихом сказала Ніна і язиком змахнула крапельку поту, що повисла на кінчику носа, і стомлено сіла на землю. А в самої щоки пашать і в очах — веселі жаринки.

Ну, ясно: рада-раденька!