— Що, Ленд? — спитав якось винувато. — Сумна в мне бувальщина?
— Про Буська?
— Атож.
— Ні, що ви, інтересно. Тільки я не доберу: а де лелеченята? Були ж у Буська діти?
— Були. Розлетілись. Кожна пара шукає собі нове місце.
— А до нас у степи вони прилітають?
— Рідко. Лелеки полюбляють воду, ліси, широкі плавні…
— А ви туди поїдете?.. Ну, де баба Груня жила?
— Хтозна. Може, станеться диво — поїду.
— От якби двійко мені… таких маленьких. А колесо я б знайшов.
— Хитрий ти чоловік! — сказав Адам і таки всміхнувся. Ми тільки розбалакались, як знов вийшла із хати баба Сіроха, і в рука у неї те саме блюдечко, склянка води й порошки.
— Бабо Лізо! — мов дитя, почав благати Адам. — Я думав, утечу в степи від уколів, від порошків, від медицини… Як вони остобісіли…
— Пий, — сказала баба, але руки в неї затремтіли, полилась вода із склянки, і я побачив: у баби повні очі сліз, вона ковтає сухим зморщеним ротом ті непрошені сльози і, схлипуючи, говорить: — Хіба ж я хочу, сину, мучить тебе й себе?Та я ж гадаю: може, воно зарадить, може, ти встанеш-таки, підкріпишся, бо гаснеш на моїх же очах. І що воно за дурне життя: це і мої синочки були б уже такі, жили б і раділи, як людські діти, так обох забрало…
— Бабо Лізо, — голос в Адама теж затремтів. — Пробачте мені. Я дубина. Я бовдур. Пробачте. Більше не буду вас катувать… Давайте сюди порошки.
Почовгала баба Ліза в хату, а я довго сидів зігнувшись, щось тисло мені на плечі і тисло в душі. Бо як розібратись, то, мабуть, і я завинив; і не мабуть, а таки точно. Потяг Адама у воду, ще й радів, недотепа: ах, у мене гребля, ах, у мене млинок. А людині ті цяцьки боком вилазять.
— Більше на річку не підем, — буркнув я насупившись. Адам після’ того, як випив порошки, знов присмирнів, і жовті плями густо вкрили обличчя. На мої слова він зразу нічого не сказав, помовчав, продихнув важку задуху і тільки тоді обізвався:
— Підем, Льоню, на річку. Бо ні річка, ні ти, мій друже, анітрохи не винні. Справа тут складніша. Як тобі розтлумачить?.. Ну, скажімо, ти вийшов на човні у море, заплив далеко і раптом — прорвало човна. Що ти робитимеш? Складеш руки і смирненько ждатимеш, поки вода заллє? Чи будеш гребти? Правда ж, ти будеш гребти, налягати на весла, доки сил, доки змоги твоєї. Так і я, Льоню. Давно, в інституті ще, прорвало мій човен. А я гребусь. Йду на дно, а гребусь. Щоб і на останній хвилі — жить, як ти, як нормальні люди. Ясно, капітане? Ми підемо з тобою на річку і збудуємо справжню гребельку — з цегли. І млинок такий поставимо, що ти і в школу підеш, а він тобі лопотітиме. І на карті світу буде наша річка — Лопотиха.
8. ЗА ПАВУТИНКОЮ
Сьогодні вона не така.
Дивіться: пливе… сюди повертає і здалеку ще рукою хить-хить. Гарно причесана, сидить на борту, і довга коса аж у воду звисає.
Човник її біжить веселіше.
— Доброго ранку! — гукає мені.
— Здоров, Ніно!.. Обережно, там корч.
Вона проминула підводний камінь, де світла вода, гойднулась на хвилях і вниз, у протоку… «Ух ти!» — шарпнуло мене, бо човен підкинуло і носом у бризки, і понесло між камінням.
Ніна пригнулась, весло — сторчма, і став, завмер її човен під скелею.
— Ти молодчина, — сказав я, заглядаючи до неї в протоку. — Думав, так і хряснеш об камінь… Давай повідок, прив’яжу човна… А ти знаєш, Ніно, — торохтів я далі, — ось тут, у цій розщелині, застряв був кінь.
— Знаю, — сказала Ніна. — Ось тут. Камінь-гостряк йому врізався в ногу, так я вавку змазала йодом, а гостряк той веслом притупила.
— Ти? — аж похлинувся я з несподіванки. — Так це ти Бакуна звільнила?
Ніна як і не чула мого вигуку. «Трам… трам…» — замугикала «Єньку» і долонями по колінцях: плесь, плесь… Я й забув, що вона не любить про себе говорити. І почав хитріше вивідувать:
— А вночі й не ви-и-идно, — сказав я з приспівом.
— І видно. Бо в мене ліхтарик є.
— А де ж той ліхтарик?
— А ось він, — і подала мені білий шапкастий гриб.
— Це ж гриб!
— Ну й що. А вночі він світиться.
Я засунув гриб під сорочку, зробив темне дупло і встромив туди носа: точно!.. світиться гриб!.. синім холодним вогнем. Від цього світла під сорочкою стало синьо, і вийшла маленька ніч — небо, земля і повний місяць.
— Знаєш, Ніно, — зірвавсь я на ноги, — бери свій ліхтарик і гайда… в біле глинище.
— А там що?
— А там — нора. Ціла печера. Глибока-глибоченна. І страшно. Ходімо!
Я подав їй руку. З човна вона стрибнула на берег, зняла свої білі туфельки. Вона була майже рівня, ось так — по чубок мені, хіба що трохи щупліша і незасмагла, як і Адам.
До цього Ніна сиділа тільки в човні. А зараз ступила на камінь і чомусь опустила очі. «Не бійся. Ходімо!» — я повів її через брід, через лозняки — на той бік річки.
Стежка звивалася вгору. Земля під ногами була суха, червоняста, і нам частенько траплялись кремінці. Ніна застрибала, заойкала: ой гарнюсі, ой сюсімусі… Дівча — воно завжди дівча. Тут, показав я Ніні, кремінці найкращі: є гострі, є плескаті, є схожі на стародавні ножі. А яких вони кольорів! Бачиш: і лимонні, й зелені, і кров’янисто-багряні. А як викрешують іскри! У мене дома цілий картуз кремінців. Хочеш, можу промінять на ліхтарик. Або й так віддам. Назавжди.