Потім покрапав маленький дощик, і все нараз утихло, немов нічого й не було. Біля багаття бовваніла напружена постать вартового. На червоному тлі полум’я вона здавалась узятою з картини невправного художника: чорна, важка й непорушна. Крізь полотнище одного з наметів сочилося слабке світлечко. Звідти раз у раз долинали вигуки: «Пас…», «Не тягни!..», «Плюс даю…», «Хо-хо, в мене покер!..»

Сергій зітхнув і поліз до своєї брезентової «домівки». На серці було неспокійно, певно, від далекої грози…

РОЗДІЛ 21

Наступного дня настрій видався дивний і незрозумілий. Сергій довго дошукувався причини — й не міг знайти. Тоді спробував проаналізувати свій стан чи бодай порівняти його з чимось. Мав таке відчуття, ніби поліз у чужим курник брати яйця й необачно роздушив у руці тухляк. Так, останнім часом він таки забагато вагався, занадто прискіпливо колупавсь у своїх почуттях, а це шкідливо. І що найприкріше — втратив рівновагу. Ну що ж, надалі буде розумнішим. Оті листи гарно провчили його. Досі думав, що йде на угоду з сумлінням, і втратив спокій. Але хіба після всього варто у чомусь сумніватися?

Так, його концепція починає набирати реальних форм. От а нещасна німа Пріся переконала його остаточно, що сумніватись годі. Гнійниця охопила не тільки все тіло людства, а полонить і душу. Ґрунт вислизнув з-під людських ніг. Люди почали жити міражами. Значить, він візьме на себе функції не лише генерала, що посилає на смерть солдатів, а й хірурга, котрий ампутує нежиттєздатний орган…

Сергій зітхнув. Хвороба чорно-зеленими плямами опосіла здорову тканину. Але цієї здорової стає дедалі менше. Ось оцих бідолах, що вантажать зараз прилади та інше спорядження на лам, таки по-людському шкода. Проте й вони вже давно вражені. Сергій згадав торішнє вбивство дідугана з Малої Українки, смерть молодого індіянина в пазурах ягуара і сценку, як його найближчий товариш і одноплемінець доїдав після небіжчика рештки страви… Болячка багатолика, багатогранна, вона набирає різних форм І відтінків, подеколи прикидається бідністю, часом нещасною жертвою, та від цього не перестає бути болячкою. Отож просто треба міцніше зібгати нерви в жменю і не розчулюватись при нагоді й без нагоди. Коли б лікар був таким тонкосльозим, ніколи не наважився б завдавати хворому болю. А так — ріже й вухом не веде. Бо вилікувати хворого можна лише болем і вогнем. Така ото складна й суперечлива формула гуманізму.

Ряжанка пішов до гурту, й те, що сталося з ним, не уникло уваги робітників. Люди здивовано слухали його енергійні розпорядження й перезирались. Він навіть раз чи й двічі підвищив голос на Буенавентуру, який останнім часом геть перестав помічати свого начальника.

Загальне здивування висловив Матвій Коляда. Він хитро примружився й збив шолом на потилицю:

— Ти, шефе, наче з цепу зірвався. Куди хапаєшся? На весілля?

Сергій нахмуривсь, проте відповів:

— Хапаюся й тобі раджу робити те саме. Дощі наближаються. До кінця літа треба закінчити роботу, щоб не теліпатися сюди й утретє. Зрозумів?

Коляда подививсь на нього довгим важким поглядом, потім схаменувся, усміхнувсь і приклав до шолома два пальці:

— Ясно, шефе!

Робітники ходили на об’єкти гуртом або принаймні чималими групами. Останнім часом уночі навколо табору знову лунало зловісне гарчання ягуара, й люди остерігались уходити в джунглі поодинці. Сергій спочатку не звертав на це уваги, але днів за кілька сам пересвідчивсь у тому, що мають рацію.

Він, як завжди, йшов останнім. Поміж стовбурами далеченько попереду — метрів за п’ятдесят — маячіла брудна вишиванка якогось малоукраїнця, що ніс на плечах клунок із харчами. Уже днів п’ять-шість ніхто й не куштував м’яса. Троє мисливців, яких Сергій найняв з єдиною метою — постачати експедицію свіжиною, без якої в джунглях легко захворіти на авітаміноз (адже всі продукти переважно сушені або консервовані), — щовечора лише розводили руками. Старий індіянин Освальдо, озброєний добрим карабіном, винувато кліпаючи, клав перед Матвієм Колядою одного або двох птахів гокко, та й годі. Два його товариші з духовими рушницями похмуро мовчали.

Коляда лаявся, а Освальдо лише зітхав:

— Ми не винні, сеньйоре Маттео. Таке вже тут місце — закляте якесь. Крім кліщів, нічого немає…

А люди нарікали. І мали підстави. Важка робота вимагає доброї потравки. Сергій же мусив забезпечити робітників, доки не порозбігались геть.

Стежина, якою просувавсь Ряжанка, губилася серед непрохідних заростів, пообплутуваних густим мереживом ліан. Два роки тому він узагалі б не розгледів тут ніякої стежини, а тепер ішов, навмисне не поспішаючи, задоволений власними здібностями шукача.

Навколо панувала мертва тиша. Перестало чути навіть тих, що попереду. Тільки вітер стиха шарудів у верховітті та десь далеченько прощебетувала пташка. Через якийсь час Ряжанка, стомлений важкою дорогою та парким, насиченим їдучими пахощами повітрям, сів на валуні відпочити. Обіч темнів здоровезний уламок скелі. В одному місці рівну поверхню її змережано якимись малюнками. До них явно доклала рук людина. Сергій обдер м’який наріст моху. Відкрилася картина: мисливець зі списом і чотиринога істота, схожа на крокодила. Навкруг усе подовбано гачками та знаками, дуже схожими на літери. А кажуть, індіяни ніколи не мали писемності в нашому розумінні цього слова. Здається, в інків чи ірокезів був своєрідний алфавіт: вузлики на вовняній нитці. А ще в когось — людське обличчя з різним виразом і в найрізноманітніших ракурсах. Сергієві раптом згадався болгарин із насмішкуватим носом. Оце б таку знахідку йому — він же працює десь в археологічній експедиції. Певно б, зрадів. Що означає ця картина? Проста помітка де й що полювати? Чи своєрідна книга про мисливців, літопис? Чи, може, прикордонний знак? Або навіть місце жертвопринесення…