Буено по мовчанці спитав, зіщуливши очі:
— А ви, сеньйоре начальник, чи не знайшли, бува, й там урану? Знаєте: то інша держава. Небезпечно!
Так і є. Насміхається. А Сергієві в цю мить було не до сварок.
РОЗДІЛ 20
Три дні, незважаючи на глузливі погляди Матвія Коляди, їздив Сергій до Чорної скелі. Але Танго жодного разу не з’являлась. Першого дня почув-таки здаля її сумовитий голос, та коли під їхав до мису, пісня увірвалась. До самого вечора чекав, що скеля нарешті розкриється й випустить зі свого черева бронзову чаклунку. Але громаддя німувало, мов той казковий Сезам, до якого не добрано таємничого слова. Ряжанка ще й ще намагався зрушити брилу з місця, та мало не надірвавсь од напруження — й даремно.
Уранці він знову рушив на озеро, але над блакитними хвилями панувала млосна тиша. Цього разу Сергій не наближався до бескиду й став посеред озера. Однак і це нічого не дало. На Чорній скелі не видкося ні живої душі. Те саме повторилось і наступного дня. Сергій трохи отямився. Йому стало соромно, що інші працюють, а він день і ніч блукає джунглями, мов розбещена екскурсанточка.
Після його втручання робота швидко зрушила з місця. Малоукраїнці оговталися з технікою. Заглипали круглими очима шурфи і пробні колодязі; в одному місці довелось навіть закласти чималий штрек.
Однак думка точила мозок, мов шашіль дерево. Бронзоволиця красуня стояла перед очима, як жива. Удень ще сяк-так. А як здолати довгі тропічні ночі? Зранку в таборі здіймалися страшенний гамір і метушня. Гуркотіли мотори, стукали кулеметними чергами відбійні молотки, робітники сновигали на всі боки, поспішаючи до діла. Сергій гасав з об’єкта на об’єкт. Ходити доводилося пішки. Для джипа не було доріг, а взяти коня в котрогось малоукраїнця просто не випадало. Кожен дядько трясся над своєю худобиною чи не більше ніж над власною персоною.
А заходило сонце — й для Сергія наставали найсумніші години. Матвій Коляда разом із Буено, Мігуелем та механіком щовечора грали в покер. З-під їхнього намету раз у раз долинали запеклі вигуки або регіт.
Сергій дослухався гамору, але пристати до гурту не наважувався. Знюхались — ну й хай. Він принаймні ніколи не накидав своєї дружби іншим. Воно б, звичайно, не завадило вбити годину-другу отією придуркуватою грою, та дарма.
Ряжанка довго лежав у паркій темряві намету й засинав, коли порозходяться й поснуть картярі. А одного вечора, засвітивши свічку, почав знічев’ я прибирати свою брезентову оселю, яка вже давно перетворилась на занедбану ярмаркову балагулу. Чого тут тільки не було! І кирка, й зіпсований ліхтар, і погнута бадійка з-під бензину, й чиїсь наскрізь промазучені лахи, й проби порід, і старі записи, й лісове сміття. З півгодини намагався дати тому рейвахові якийсь лад. Коли несподівано серед зошитів і планів розвідки натрапив на зв’язану навхрест паку листів. Спочатку потримав їх у руці, пригнічений неприємними спогадами, потім зозла пошпурив у куток. Від помаху згасла свічка. Сергій клацнув запальничкою, підніс її до ґнота, потому потягся за листами. Непевна сила змусила нервово зірвати нитку й роздерти верхній конверт. Відчував — робить не те, що мусив би, але не міг подолати незрозумілого потягу. В конверті кілька аркушів тонкого паперу, обабіч списаних чітким гарним почерком. Так, цей почерк він добре знає. Перед очима постали картини, які здавалися чимось давно забутим, як торішній кошмарний сон…
«Добридень вам, мої любі брате Миколо, невістко Ганнусю й ви, маленькі племінники — Лесю, Марисю і Йванку! Уклін вам земний від мене, і нехай вам бог допомага.
Не знаю, чи не набридла я вам своєю писаниною, та вже вибачайте. Мені ж тут нема з ким і посидіти, не те що… От і виливаю перед вами душу і свій біль невимовний. Але якщо вам не цікаво те, що я пишу, — не читайте. Ви ж знаєте, не ображусь. На всьому світі, крім вас, нема в мене більше рідних.
Минулої неділі я вам писала про студентську демонстрацію, мітинг. Не знаю, чи ви одержали того листа, В нас тепер неспокійно. Вночі то там, то там стрілянина. Кажуть, ніби партизани з’явились. І де вони взялися? У газетах пишуть — агенти Куби, але то дурниці. А в Малій Українці що нового? Хто вмер, хто живий, хто побрався?
Тут усе, як було. Стефа їздила у Штати, оце повернулася з тиждень тому. Про заміжжя й не думає, а вже ж їй таки двадцять шість минуло. Що робиться на світі божому…
Правда, оце старий пан привіз двох з Аргентіни, так був удома бенкет. Остогидли мені ці бенкети, але де дінешся. Така вже моя доля щербата — вікувати у наймах. Та й не можу я без Стефи. Вона мені як дочка…»
Сергій перегорнув сторінки й подивився в кінець. Пріся доручала кланятись кумі Описі, кумові Ничипорові, дідовій Остаповій Харитині та ще доброму десяткові знайомих. Нарешті обіцяла приїхати на Великдень подивитись, як меле новий Миколин млин…
Сергій облишив читати.
От тобі й життя… Людина вже відколи тліє в землі, а з нею розмовляють, мов із живою. Він потер долонею стомлене чоло, потім обережно вклав лист у роздертий конверт й акуратно перев’язав паку ниткою. Далі схаменувся й шпурнув листи в бебехи, звалені купою в темному кутку, а сам вийшов провітритися. У лісі помітно похолодніло. Над верхівками двадцятиметрових джунглів повз дрантивий туман, швидко осідаючи на землю. 3-від темного лісу, що суцільною стіною оточив невелику галявину, невидимими хвилями долинав незрозумілий гомін, неначе то поров хвилю величезний пароплав. Згуки наближалися й наближались. Тільки згодом Сергій здогадався — десь далеко над джунглями, вивертаючи з коренищем дерева, сунув ураган. Безперестану гуркотіла невидима громовиця, хоч тут повітря й лишалося незворушно спокійним.