Ну останнє можна якось пояснити: коли б хтось випадково й знайшов труп, подумав би: впала людина з кручі і вбилася. Це ясно. Але навіщо Матвій хотів його вбити? Невже…

Страшна здогадка блискавкою різонула в голові. Невже це вони з Буено вдвох?

Але поступово таке припущення саме собою відпало. Про Буено — то дурниця… А що ж тоді?..

Ранок підікравсь так само несподівано, як і ніч. Коли перші промені сонця вдарили в очі, Сергій аж сіпнувся. Насилу випростав задубіле коліно й нараз усе пригадав. Значить, таки заснув удосвіта. Все тіло тіпалось від холоду. Вогонь давно згас, і попіл охолов. Над каньйоном висіла молочна імла. Нагріта вранішнім сонцем, вона почала потроху здійматись уздовж берегів, над густими світло-зеленими бамбуковими заростями. У лісі, над головою й у долині прокидалося птаство. Повітря бриніло від нестрункого гамору. Глибоко задумавшись про своє, Сергій проте впіймав на слух кумедну співанку вівчарика: «Серце кра-су-уні…»

Матвій Коляда спав, а може, й утратив свідомість. Обличчя розпухло, стало чорно-зелене й страшне. Тільки тепер Сергій постеріг, що ліва нога в нього перебита вище коліна. Було неприємно бачити, як вона лежить, зігнута аж у двох місцях. Сергій відвів погляд. Поранений дрібно тремтів, але це не розчулило Ряжанку. Він глухим голосом наказав:

— Уставай, ти!

Матвій і цей раз блимнув правим оком, спробував звестися. Та тільки застогнав. Обличчя йому пересудомилось від болю. Око пригасло, в ньому не було того єхидства і посміху, з якими він звичайно дивився раніше. Ліве око за ніч трохи відтухло й уже сяк-так розплющувалося, хоч під ним і шкарубіла чорна кривавиця. З чола від натуги та болю збігали струминки поту, промиваючи на брудних зморшках світлі доріжки.

Сергій підійшов йому з-за спини й узяв попід пахви. Матвій жахнувся й блимнув на нього нестямним поглядом, а рукою конвульсивно затис гостру каменюку. Сергій перехопив той погляд. Коляда широко розплющеним оком дививсь туди, де за бровкою тераси починалась прірва.

— Кинь каменюку, паскудо! — гаркнув Ряжанка й знову нахилився над ним. Матвій тремтів усім тілом, безвільно зсутулившись і втупивши погляд поперед себе. Сергій підняв його й насилу вмостив собі через плече. Тоді, похитуючись, поніс уздовж тераси. Але кроків за десять зрозумів, що так не подужає, поклав ношу додолу, скинув із себе пасок, зробив петлю, насунув її Матвієві попід пах, потім заліз і сам плечем у ту петлю й знову звівсь на ноги. Так він дійшов до того місця, де звечора після сутички сповзав з кручі на терасу. Але схил був надто крутий, щоб здолати його з отакою ношею на плечах: дві спроби не дали наслідків. І Ряжанка став злазити вниз до річки.

Але й це вдавалося не сплоха. Насилу втримуючи рівновагу, він обережно переставляв ноги з виступу на виступ, користуючись найбільш похилими місцями урвища. Над самим вухом сопів і стогнав поранений. Одного разу, важко хекаючи й похитуючись, Сергій не стерпів і боляче стусонув його ліктем попід ребра. Той зойкнув, заскреготав зубами, але змовк. А коли під ними залишилось усього три тераси й Ряжанка сів одсапатись, Матвій прохрипів:

— Кинь мене…

Сергій, мовби й не до нього, звівся спочатку рачки, потім на рівні й заходився шукати нового узвозу.

— Кинь мене… Кинь…

Вже чути було шарудіння бамбуків у березі, від річки долинав прохолодний вітерець, обдимаючи спашіле чоло Сергія. Ось увійшли й у бамбуки, випадково натрапивши на стежину, певно, протоптану чотириногими мешканцями джунглів до водопою, як Сергій раптом зупинивсь мов укопаний. Матвій сказав: «Кинь мене… Я все скажу…»

Геолог опустив його на стежку, й той сів, простягти зламану ногу й опершись на лікті. Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж промовив: «Я хотів тебе вбити…»

Це не справило на Сергія ніякого враження. Ото новина! Він і так знав. «Убити!»

Сергій знову запрігсь у шлею й подався стежиною до річки. Береги видалися густо порослі бамбуком та якимись шпичастими чагарями, але дно річки, на щастя, було піщане, й червонуватого відтінку вода сягала ледь вище колін. І Ряжанка побрів навпроти течії, сподіваючись дістатись табору.

— Ні, я… скажу… хоч ти й уб’єш мене… Мені було наказано… вбити тебе… якщо ти знайдеш уран… Чуєш?.. А документи всі… попалити… Мовчиш… Кинь мене… Я ж тебе не пожалів… Хоч ти й земляк… Кинь, Сергію…

Ряжанка важко брів навпроти течії. У мізки штрикало голками. Кому знову стало на заваді його життя? Хто дав такий наказ? «А документи всі попалити…»

— Не питаєш і хто?.. Я сам тепер скажу… Я тепер не можу… Сер Джо… Ти його не знаєш… У Штатах… Він казав… од уранової корпорації… корпорації… Я скажу: не з корпорації він… А я дурень… Ну, вбивай!..

У Сергія все в голові скаламутилось. І «сер Джо», і Сполучені Штати, й оця гадюка за спиною. А тут ще вода ляпає, не дозволяє зосередитись. Треба зосередитись, це зараз найголовніше.

Дійшовши до великого валуна, що бородавкою здіймавсь посеред річки, Ряжанка поклав на нього свою ношу й ліг поряд горілиць. Сонце, яке підібралося досить високо, смалило обличчя й розпікало одяг. Але Сергій думав лише про те, що йому зараз найнеобхідніше: зосередитись. Так, зосередитися й згадати щось дуже для нього важливе. Але що саме? Що?..