— Будеш королевою цієї землі, — сказав їй Сігурд веселим недбалим голосом.

Олаф підсунувся до свого друга й запитав:

— Нащо вона тобі здалася? Хіба мало ліпших княжен?

Доброчин і Сігурд перезирнулися. Ругнеда стояла коло порога й знову затято дивилась у вогонь, її головешка розгорілася й узялась полум’ям, тріскучим і кіптяво-рудим, і це навертало Ругнеду на чорну думку, що то догоряє її життя.

Доброчин гукнув із сіней вартового челядина, щоб одвів княжну до світличних жон, і коли Ругнеда попленталася за челядином, сказав:

— Князь має зважати на дідні закони, а вони велять князеві мати многі жінки.

Це звучало як виправдання, але він відчув, що виправдозується не перед Сігурдом, якому було байдуже до цих справ, а перед Володимиром і самим собою.

Сігурд почав про своє: розповів світлому князеві, що серед дружини ширяться чутки, ніби Доброчин хоче віддати Полоцьк варягам, — замість платні, бо новгородська княжа скітниця нібито геть спорожніла. Доброчин хитро мружився на свічник. Торік цей ярл сказав був йому в хвилину щирості, що коли Доброчин допоможе Олафові відбити у його діда й Сігурдового батька норманський королівський стіл, він, Сігурд, візьме на себе половину платні варязькій дружині. Відтоді сплинуло багато води. Сігурд і справді сплатив обіцяну половину, бо після Арфаста Глібовича не лишилось і тисячі гривних срібла: з Арфаста був нікчемний посадник. Але Доброчин незабаром повернув Сігурдові борг, викупивши життя його небожеві Олафу, коли той убив на торгу гостя й мав бути скараний тисяцьким судом. Борг було повернено з лишком, і Сігурд знав про це. Тепер він сам відчував себе боржником Доброчина — мовби боржником, і натяки на оті чутки здавалися дивними. Доброчин сказав:

— Оддай Полоцьк варягам, а тоді знову виймай його мечем?

Доброчин поводився з ним дедалі відвертіше. Сігурд сказав, що він тим балачкам не вірить і не має потреби вірити, він мав на оці інше й заявив про це:

— Чи не можеш сплатити трохи наперед моїм вікінгам, щоб не було отих балачок?

Доброчин згодився:

— Трохи вдам сріблом, а трохи портами та борошном.

Сігурд і його варяги знали про те, що в Полоцьку захоплено добру скітницю: небіжчик Ругвальд любив срібло і вмів здобувати його. Княжа скітниця була повна гривних, старих кун та хазарських ногатих; цього срібла за ощадливого поводження могло вистачити на рік.

Хоча попереду була суцільна пітьма й невідомість.

— А чому не знайдеш для Олафа бояришні або княжни? — підморгнувши на молодь, спитав світлий князь.

То було знаком, що попередню розмову закінчено й слід перейти до інших справ. Сігурд зрозумів натяк і перейшов до весільних клопотів.

— Ще молодий. — Він теж підморгнув у бік Олафа, потім несподівано споважнів: — Твій небіж має стіл у Новігороді, а ми тиняємося по чужих краях. Як ще воно буде…

— Буде так, як толковано й перетолковано. — запевнив його Доброчин. Варязькі князі мусили князювати на варягах. — Олафа підсадимо на батьків стіл. — Він наголосив на отому «батьковому». — А ми з тобою лишимося вуями королів… — Нараз Доброчин замовк і глянув на Володимира, якому короленко розповідав щось смішне, бо Володимир зрідка порскав у кулак і крутив головою. — Який сьогодні день?

— Понеділок… — Володимир спохмурнів. Був понеділок, коли не належало розпочинати жодних поважних справ…

ТОГО Ж ЛИПНЯ
В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГЕ

Вранці Володимир сказав:

— Про брата Ярополка вони набрехали. Ярополк і не думав сватати полоцької княжни.

Доброчин насторожився:

— Звідкіль маєш таку брехню?

— Від одного полоцького челядина. Свенельд прислав був сюди свого огнищанина Каніцара, а Каніцар сказав Ругвальдові так: «Якщо не піддасишся Добрині, висватаю за Ярополка твою Ругнідь».

— Де цей челядин? — спожвавився Доброчин.

— У стайнях.

— Як його ім’я?

— Не відаю… Піду знайду.

Незабаром Володимир повернувся з челядином, од якого пахнуло кінським потом і кізяком.

— Звідкіль знаєш про Каніцара? — запитав його Доброчин.

— Говорив з Ругвальдом у стайнях.

— Коли?

— Після водосвяту.

Челядин повторив Доброчинові все те, про що перед цим казав і Володимир.

Це знімало з пліч Доброчина зайвий тягар. А він бачив, що Володимир теж мовби звеселів.

Молодий новгородський князь таки заспокоївся. Хоч Ярополка він ледве пам’ятав, але той був йому рідним братом, і відбивати наречену в брата він не хотів. Тепер же все з’ясувалося.

Увійшов Ждан Будимирович з рушником через плече. Кілька днів тому він був сватом, а тепер став старшим весільним дружком.

— Княже Володимире, наречену жону твою ведуть!

Воєвода молодшої дружини був задоволений: його невдале сватання врешті обернулось кращим кінцем. Це здавалося добрим провістом. За Жданом Будимировичем увійшов Угоняй. На старому бояринові була розкішна соболина шапка — не зважаючи на спекотний день, — а жупан золотого грецького ткання підперезаний кільчастим чересом, на який з плеча спадав мережаний рушник. А якщо до цього додати ясно-сині чоботи з золотими ж таки острогами, що мовби розтрушували по світлиці золотий горох, — можна було подумати — влюбляється не молодий новгородський князь, а цей старий сивобородий боярин.