Про УКРЛІТ.ORG

Похорон богів

C. 70

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

— Чи він осліп? — дивлячись на Ратшу, сказав до Сігурда Доброчин. — На сході стіна геть гола, а він послав полк у вогонь!

Але тут-таки очі його хижо зблиснули — він аж наставив долоню козирком. Доки ті дві сотні вдавали приступ із заходу, Ратша кинув сотню воїв до протилежної стіни, яку варяги майже оголили, а вої швидко перескочили через загачений колоддям рів.

— Усе пропало! — болісне скривився старий воєвода Угоняй, неначе йому раптом розболілися кутні зуби: аж узявся за обидві щоки. — Пропала сотня!

Варяги й справді повитягали сулиці й здійняли страшенний крик, на який почали збігатися з інших кінців заборола. Десяток чи півтора новгородців покотилося між колоддя в рів, але інші почали кидати гаки й гакуваті драбини й лізти ними вгору. Варяги збили ще кількох, на допомогу оборонцям підбігли інші, але зо два десятки новгородців уже встигли перескочити на хідник, що тягся вздовж усієї стіни з боку города.

— Попер! — гукнув Доброчин до Угоняя, який і досі тримався за «зуб». — Витягне Ратша Полоцьк!

У проламану варязьку оборону ринули ще дві сотні новгородського сідельника-хитреця, й варяги вже не встигали їх одкидати…

ТОГО-ТАКИ ЛИПНЯ
В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

На пожарищах іще чаділи головешки, коли до Полоцька, наступного ранку після його взяття, в’їхали Доброчин і Володимир, супроводжувані почтом старих і сотенних воєвод.

Город мало зазнав шкоди од учорашньої січі. Лише попід валом згоріло кілька десятків землянок та рублених хат, якщо не рахувати заборола й ворота. Ратша просив учора віддати Полоцьк новгородцям на потік, Доброчин спочатку схилився був до такої думки, потім помислив і сказав:

— Не дам Полоцька.

— Рать обносилася й ходить без портів, — заперечив охочий воєвода.

— Невіголос ти, та ще й не каєшся! — буркнув Доброчин. — Маю думку лишити тебе тут за посадника!

— Ме-не?.. Я ж не боярин. Тебе бояри засміють!

— То мій клопіт, — сказав Доброчин. — Ось добудемо Київ — і заверну тебе назад.

Тепер охочий воєвода Ратша, тримаючи на рушнику хліб-сіль, зустрічав у княжому дворі Доброчина й Володимира, мов полоцький князь.

Доброчин зіскочив додолу, прийняв цілування й запитав:

— А Ругвальда таки немає?

— Знайшли його, знайшли, — відповів Ратша. — Тільки заціпило йому.

— Мертвий?

— І він, і його сини.

Доброчин замислився. Все те він уявляв собі трохи не так.

— Дажбожа воля… — згодом проказав він. Тоді глянув на Володимира й знову запитав Ратшу. — В нього ж були не самі сини?

Ратша шепнув щось воїнові позаду, а той моргнув комусь іще далі назад, і з теремного хорому вивели діву.

Ругнеда була схожа на зацьковане звіря, розпатлане й розшарпане, ладне дряпатись і кусатися за своє маленьке нікчемне життя. Світлий князь глянув на небожа й розсміявся — так зверхньо й зневажливо дивився Володимир на полоцьку княжну.

— Істинно ж нема на що глянути, — сказав Доброчин. — Самі соплі та пазурі. А Ждан Будимирович вихваляв: красна-прекрасна!.. Ждане, де ти?

— Княжну треба вмити, — не погодився Ждан. — Он яка засюсяна.

Почет ляскітливо й грубо реготав, а Доброчин кинув до задерикуватої княжни полоцької:

— Не хотіла робичача мужем собі, а тепер сама стала холопкою й робітницею… Замкни її! — наказав він Ратші. — Бо ще дьору дасть.

Княжну повели в підкліті, а князі та ліпші бояри пішли оглянути Ругвальдів хором. Він не був загиджений варязькою кров’ю: Ругвальда та його синів смерть спостигла на городському валу, де вони намагалися відбиватись од новгородців. Доброчин не пішов глянути на них, але ховати звелів з княжими почестями, що неабияк здивувало дружину та воєвод.

— Це задля Сігурда та його варягів, — пояснив потім Жданові Будимировичу Доброчин. — Та й ще одне маю на мислі…

— Ти про княжну? — спитав воєвода молодшої дружини. — Я б просто продав її купцям, чортове насіння. Або ж оддай мені.

— Жоною?

Ждан Будимирович аж спалахнув:

— Оддам її за свого холопа найчорнішого!

Доброчин нічого не відповів.

Увечері в полі за валами розвели величезні багаття, повитягавши все дерево з городських ровів. Палили загиблих: новгородці своїх, а Сігурдові варяги — варягів полоцьких. Окреме багаття розіклали для Ругвальда та його синів-княжичів Рулафа та Руальда. Поки горіли вони, новгородці справляли поминки.

У світлицю до Доброчина ввійшов Угоняй:

— Княжна проситься на кострища. Одпустиш її?

— Піди скажи Ратші, — буркнув Доброчин. Така тонкосльозість не личила старійшому воєводі. — І ти хочеш її собі?

— Я старий для такого! — захихикав Угоняй. — Але там її брати та батько…

— Хай іде.

Воєвода вийшов.

— Щось мудрує Угоняй, — сказав Доброчин Володимирові.

Володимир не відповів на це, а мовив зовсім несподіване для Доброчина:

— Візьму оту собі.

— Княжну полоцьку?! — вигукнув Доброчин. — Таке паскудне й миршаве… Здурів єси! Чи наложницею?

— Жоною, — сказав юний князь, і стало зрозуміло, що він добре обмислив свій крок. — Жоною.

Білик І. І. Похорон богів: Історичний роман. — К.: А.С.К., 2005. — 480 с.
 
 
вгору