Таким рішучим Доброчин бачив Володимира вдруге в житті. Першим був випадок з королевичем Олафом. Норманський королевич випадково зустрів на торжищі одного з розбишак, яким король Ерік доручив був продати його в холопство. Олаф убив того королівського пса, потрапив до тисяцького суду й чекав на смертний вирок, бо за вбивство гостя в Новігороді карали на смерть. Вирок можна було замінити лише величезною вирою, а такої купи срібла не мав ні його вуй, ні королева-вдова Астріда, Тоді до свого дядька прийшов молодий новгородський князь. Він так глянув на Доброчина, що той не знайшов у собі сили відмовити йому.

Тепер стосувалося зовсім іншого. Ще вчора Доброчин і сам хотів висватати за небожа полоцьку княжну, але, побачивши її сьогодні вранці, перестав і думати про це, бо княжна виявилась напрочуд бридкою.

— То ти насправді чи так?..

— Насправді, — повторив новгородський князь. — Вона роззує робичича.

Доброчин усе зрозумів. Княжна назвала його не просто «робичем», тобто сином робітниці-раби, а «робичичем» — сином і онуком холопів-робітників. Холопом у третьому коліні!

Цього вже не міг стерпіти й Доброчин. У Володимирових очах зблиснули сльози, й світлий князь побачив у них образу й за свою сестру, й за себе та страждальця-батька, й за зведену в могилу свою матір та інших близьких людей, і за ввесь люд деревній та полянський, за все плем’я цієї сторіччям мученої землі. Причиною всіх образ були чужинці, боротьбі з якими Доброчин присвятив своє життя. В особі цієї варязької княжни Володимир мав принизити чужинця.

Й Володимир нагадав Доброчинові про той пам’ятний вечір у примарне освітленому шатрі, коли під ними билося холодне чуже море, а долі лежали два схрещені мечі.

— Завтра ж! — розхвилювався Доброчин.

ЛИПНЯ Ж
У ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШЕ

У найбільшій світлиці хорому сутінки стояли навіть серед дня. Хором був зведений минулого літа, до того ж за свейським узірцем, бо ярл Ругвальд не міг сидіти в звичайній дерев’яній теремниці, в яких сиділи тутешні бояри та князі. Будівля була з дикого сірого каменю, завезеного хтозна й відкіль. Вузенькі стрілчасті віконечка ледве блимали, мов очі двадцятирічного кота.

Доброчин звелів принести свічку. Її воскове полум’я викликало в нього таке відчуття, ніби він був у просмердженій сечею та кінським потом стайні, й це не воскова свічка в позолоченому свічнику, а кіптява скіпка-боринка. Відчуття було таке набридливе й тривке, що Доброчин довго не міг його позбутися.

Він і Володимир сиділи в різних кутках, у яких було однаково темно, а біля вогнища стояла княжна, донька вчора похованого ярла Ругвальда, яка затято дивилась на вогонь. Це мало викликати в неї важкі спогади: вчорашні поховальні вогні.

А вона не така-то й паскудна, думав Доброчин, дивлячись на Ругнеду, яку челядниці встигли вимити й убрати в мереживну сорочку й жовті чобітки. Коса в Ругнеди теж була жовта й мовби переморгувалася з чобітками, коли дрова у вогнищі спалахували яснішим вогнем. Руда заброда, з раптовим роздратуванням подумав Доброчин, дивлячись на варяжку. Потім заспокоївся й знову подумав про те, що коли б не отой хижий нещирий усміх, у якому кривляться її вуста, вона б так не відштовхувала.

Доброчин щойно був запитав, скільки їй років, але Ругнеда й не глянула в його бік. Тепер він знову нагадав про своє запитання:

— Ти не глуха? Чи не тямиш по-нашому? Чого мовчиш? Сватівники мені переказували, що ти вельми жалка на язик, а тепер наче його проковтнула.

Княжна раптом устрелила його з-під брови:

— Я по-вашому не гавкаю!

Доброчин почув, як у протилежному кутку рипнула соснова лавка; та його й самого трохи не звело. Княжна мала років шістнадцять, а жовчі в неї вистачило б на всі шістдесят. Він знову подумав, що вона вчора поховала батька та братів, а в такому стані людина втрачає розум і витримку. Він холодно проказав:

— Бачиш отого робичича? Він син і онук робітників, а ти будеш його жоною.

— Мене сватали за Ярополк! — з ледь відчутним варязьким приголосом раптом вигукнула Ругнеда. — За робичича не піду!

— Підеш і чоботи з мене скидатимеш, — почулося з кутка, де сидів Володимир. Голос його тремтів, юним новгородський князь підвівся. Вбачивши в тому порухові загрозу своїй цноті й своєму життю, Ругнеда вихопила з вогнища найдовшу головешку. Доброчин зареготав із свого кутка — хижий котячий вигляд здичавілої княжни його втішив. Ругнеда почала задки відступати до дверей, тримаючи головешку поперед себе, ладна на все, та в цю мить до світлиці ввійшов Сігурд за своїм небожем.

Несподіване видовище насмішило їх обох. Сігурд вихопив з її рук чадну головешку:

— Що з нею таке?

Почувши рідну мову, Ругнеда заходилась тицяти пальцем у темні дальні кутки:

— Оті раби хочуть мене зґвалтувати! Допоможіть! Повбивайте їх мечами! Вони позавчора вбили мого батька й моїх братів…

Сігурд з Олафом сіли біля Володимира та Доброчина. Сігурд весело запитав:

— То коли ж весілля?

— В обід, — відгукнувся Доброчин так само по-свейському, а Ругнеда нарешті збагнула свою помилку й знову почала задкувати до дверей. Вона взяла була Сігурда й Олафа а за батькових друзів, які відбили Полоцьк і прийшли мститися за їхню смерть. А це виявилось одне кодло. — В сінях стоїть челядин з мечем, — сказав їй Доброчин теж по-свейському, й це остаточно знесилило її — ота його свейська мова.