Доброчин збагнув, чому його так розхвилював цей бог-вершник. То був Дажбог. Мусив якось умаловажити це несподіване хвилювання, тож Доброчин сказав до тлумача, кивнувши разом з тим на Ілька Муромця:
— В нас у Києві теж є такий, тільки… з вусами. Жарту ніхто не сприйняв, а Доброчин хотів був докинути, що на шиї в київського Аполлона висить хрест, якого він старанно ховає в пазусі, до того ж ніколи не ходить голяка. Виходила нісенітниця, але в ній було щось таке, що змусило Доброчина здригнутись. Він пошкодував про свій жарт.
По обіді на думі, що зібралася в стані біля його шатра, він вряди-годи спогадував того молодого бога, який божим промислом тримався на спині неосідланого здибленого жеребця.
Дума була одностайна — до царя має поїхати ще один гонець, і хай то буде останнім попередженням.
— Хай тоді нарікає сам на ся! — заявив Ждан Будимирович.
Вирішили послати й хартійний уклад. Світлий князь гукнув свого сина Вишеслава, але буквиці в того виходили такі кострубаті й криві, що довелось гукнути Настаса Корсунянина. Вмочивши стиль у каламар, протоієрей писав чорним смоляним тетраменом:
«Се градъ ваші славный взяхъ. Да аще не съблюсте старого сгвЂщанія, тако же й вашему Царюграду сътворю, пко же сътворихъ сему граду».
Буквиці в Настаса виходили м’язисті й важкі, як і самі слова укладу. Доброчин удоволено подивився на цупкий лист хартії, сказав:
— Лише наладнаємо баранів та пороків — і хай Василій виглядає гостей! Це передаси словами, — звернувся він до майбутнього сла — світлого князя тмутороканського Воїжира, який мав і свою тяжбу з царем: батько Василія Роман звелів корсунському котопанові вбити Воїжирового батька Брячислава. — Але вречеш йому так, щоби повірив і не мав більше мислі ззаду.
Коли дума скінчилася й воєводи розбрелись по полках, Доброчин з Володимиром подались вирядити в путь тмутороканського князя. Воїжир збирався йти до Царягорода з тисячним полком, а Володимир його розраджував:
— Клопіт матимеш з многим полком. Тесть Самуїл з нами не ратний, а ще ж там і Ян Усмошвець, і Звенко Претич, і братко Любомир Вовк. Не бери більше сотні. Бо ще вчепишся з царем у рать — захочеш мститися за свого батька. Будь, княже, лише слом. Грек тепер і духу нашого мусить жахатися.
Стоячи віддалік, Доброчин слухав розпорядження небожа, вбрані в легкі ненабридливі слова, й був задоволений, що Володимир струсив із себе павутину байдужого півзабуття, яка обснувала була його минулої осені. Два дні тому Володимир йому сказав: «А я тепер і радий, що Василій торік не прислав сестру…»
Це не тільки тебе тішить, відповів тоді світлий князь, маючи в думці киян та всіх інших ратників, серед яких найбільше мусили радіти закупи та робітники. До почуття гордості, яке охопило сливінь усіх, долучилося ще сильніше почуття обіцяної волі. З розмов із Григорієм та іншими малими й великими священниками Доброчин знав, що християнська віра-проти холопства. Це його дивувало, й він питав попервах: «Але ж у вас десь там сказано, щоб холопам слухатися князів та бояр»? Архімандрит Грек Мудролюб витлумачив, що в писанні говорено не про обільних робітників, а про закупів та рядовичів, бо холоп робить з-під бича, закуп же та рядович самі себе підганяють до роботи, бо князь візьме за свою землю тільки певний урок, а решта лишиться рядовичеві й закупу. Над ними не треба стояти з батогом.
Але це розуміли далеко не всі князі та бояри. Бо як і справді відпустити на волю робітника, коли йому ще не вийшов строк і за нього можуть дати добрих п’ять гривних? Кожен дбав про сьогоднішній день. І Доброчин вирішив скористатися з цього. Якщо взавтра доведеться прийняти хрест, а пресвітери мулятимуть очі тим холопством, то чи не ліпше дати волю холопам тепер, до того ж власною рукою? Бо церква потім усі заслуги привласнить собі.
А з цим Доброчин ніяк не міг погодитися. Може, й доведеться визнати того їхнього Христа, але про рідних богів у людей має залишитися тільки добра пам’ять.
Дружинна челядь розбирала його шатро. Світлий князь вирішив переселитися з Володимиром у город, головним над станом залишався Ждан, а тмутороканського князя доводилося чекати назад щонайменше місяць. Греки не повинні були забувати про те, що кияни взяли їхній город силою.
Для князів приготували старий царський хором, зведений ще задовго до Василія Першого Македонянина. Світлиці були напівпорожні й лункі, вистелені барвистими килимами, а по кутках і на стінах висіло безліч ікон. Іншим разом Доброчин нізащо не згодився б сидіти в таких світлицях, але він зумисне вказав на царський хором. Царівна по приїзді мусила сісти бодай у трохи гіршому: хай цим сушить собі голову корсунський топарх, який цілий місяць не хотів здавати города. Це не була дріб’язкова мста.
Коли Доброчин і Володимир увійшли до царського хорому, в широченних сінях на них уже чекало повно людей. Київські князі проминули їх і пішли далі, а тлумач-корсунянии сказав:
— Просять ласки митрополит Артем і топарх Іраклій.