Греки схаменулися й почали обстрілювати гатників із скорпіонів та каробаліст. Почулись крики перших уражених, і Дудко наказав лучникам не шкодувати стріл. Крики стало чути й на стінах та вежах, а гатники продовжували гатити рів.

Лучникам піднесли важкі стріли з просмоленим клоччям, і незабаром на надбрамній вежі зайнявся скорпіон. Кияни побачили вогонь і привітали його буйним галасом, і коли на другій вежі зайнялися каробаліста й ще один скорпіон, Дудко кинув через рів тисячу воїв з дробинами.

Поки вої приставляли дробини до стіни, взявшись по десятеро за кожну, лучники обсипали заборола хмарами стріл. Греки не могли вистромити носа між визубнями. Та коли перші корчівці й тмутороканці підлізли до самих заборол, лучники вже не могли вільно стріляти. Греки стямились і наїжачилися вістрями сулиць. Уражені падали, конаючи просто на валу, лише найживучіші намагалися доповзти до рову. В одному місці грекам пощастило підважити дробину баграми й разом з десятком воїв турнути в рів. Обвішана тілами дробина падала повільно, а приречені судомно трималися за смертельно зрадливі щаблі. Ніхто з тієї десятки й не ворухнувся після падіння.

Дудко кинув на приступ ще кількох сотенних воєвод, вої один за одним дерлися й дерлись щаблями вгору, й кожна дробина нагадувала бджолиний рій, що вилетів з борті й обсів першу-ліпшу гілляку. Ліворуч од надбрамної вежі між визубнями заборола зчинилася боротьба: кільком тмутороканцям пощастило вчепитись у стіну й поперти оборонців, але це тривало коротку мить. Греки піднесли гарячі котли й почали обливати приступників окропом та смолою.

Під стінами знялося дике виття. Дудко пересвідчився в марноті своїх спроб і звелів густи в роги. Тмутороканці швидко відкотилися назад.

— Так не вийде, — сказав Доброчинові Дудко.

Під стінами та в рову лежало зо три сотні воїв, дехто був ще живий, і Дудко знову поставив лучників, щоб можна було позабирати зранених та мерців. Доброчин спитав у старого корчівського посадника:

— А як?

— Надоба в баранах та пороках, — пошкріб сиву щітку на підборідді старий.

— Це я й сам відаю…

Увечері Доброчин скликав на думу тисячних і деяких сотенних воєвод.

— Що маємо чинити далі? — спитав він.

Думок було безліч. Ілько Муромець прогув:

— Го-олодом…

Доброчин з самого початку схилявся до тривалої облоги й співчутливо кивнув. Город був переповнений: Доброчин недаремно дав змогу збігтися до Корсуня навколишнім орачам. І все-таки облога загрожувала великими клопотами. Треба було насамперед прогодувати таку тьму людей, а він не хотів розграбовувати грецькі села. Та й рать була настроєна зовсім не на те, щоб смагнути на пісках догори черевом: двадцять тисяч людей і невільників прийшли сюди боротися з грецьким царем, довести йому свою силу й зверхність; силою вирвати в нього те, чого він не хотів оддати охотою.

Доброчин сказав:

— Пошлемо до них удруге. Скажемо топархові^[29] так: «Не попалили ми ваші села, прийшли не по ваші животи, лише по цей город. Здайтеся нам без боротьби, й ми нічого лихого вам не вчинимо: лише посидимо до осені й підемо вп’ять. Хочемо примучити вашого царя шанувати уклади. Він клявсь нам на хресті, а це враз охабився свого зароку».

З таким словом Доброчин уже звертався до корсунського топарха Іраклія першого ж дня. Топарх відмовився, він заявив: «Що скажу потім своєму цареві? Мене Василій повісить на церковному хресті».

Доброчин вирішив послати до нього вдруге. Сольство пішло вранці й швидко вернуло назад.

— Не хоче й слухати, — сказав головний сол Ждан. — Після вчорашньої боротьби ще дужче запишався. — Ждан додав: — А народу в городі тьма-тьмуща…

Доброчин утрете вирядив сла:

— Скажи тому топархові, що стоятиму тут хоч хай троє літ — а таки візьму Корсунь.

Але третє сольство теж нічого не дало.

Того ж дня Доброчин пішов на новий приступ. Тепер приступом водив Ждан, виладнавши воїв у «черепахи». Десятеро дружинників ставало під стіною в ряд, укривши спини щитами, дев’ятеро інших ставало їм на щити, на цих дев’ятьох здиралося восьмеро й так далі — аж до самісіньких заборол. Ця півсотня воїв здалеку справді нагадувала черепаху, вкриту боронею турячих щитів. Греки поливали «черепах» окропом і смолою, але це збігало по щільно стулених щитах і не так дошкуляло. Однак черепахи були надто хисткі, греки завалювали їх баграми й коп’ями.

Боротьбу на заборолах пощастило зав’язати в дев’ятьох чи десятьох місцях, але не пощастило закріпитися. Й хоч уражених було втричі менше від попереднього дня, проте й такий лад не віщував змоги киянам. Потрібні були пороки та барани, щоб виставити ворота й покришити стіни. Баранів же й пороків не було.

Тоді воєводське дума вирішила підсипати присну.

Рів з боку «сухої» брами засипали неповний день, потім узялися до стін і підсипали майже два тижні, вигрібши збоку від города п’ять глибоких широченних ям. Робота спершу йшла споро, приспа підіймалася на очах, бо землю возили й тягали на собі понад п’ятнадцять тисяч воїв, а по той бік города греків щоденно шарпали по дві й три тисячі мужів, одвертаючи увагу від приспи. Насип швидко піднявся мало не до півстіни.