— Хочу в цей урочистий час бути серед раті.

Володимир та бояри теж відмовилися йти до Морських воріт.

Враження похорону охопило багатьох бояр і воїв, і Доброчин уже достеменно знав природу того дивного пекучого відчуття. Це був похорон усього звичного й рідного, на чому трималася дідня й прадідня земля.

На виступі, з-за якого виглядали царські кораблі, настало пожвавлення. Найдопитливіші й найнетерплячіші стояли там: вони першими й помітили царгородські кубари. Над Корсунем знову розлігся мідяний передзвін, і Доброчинові та іншим киянам було видно, що в гурті під Морськими воротами замайоріли хоругви й наперед вийшли топарх і митрополит. А з-поза виступу з’явилися велика трієра й дві диреми. На парусі кожної видніли темні лики Христа, обведені золотими сонцями. Це був знайомий багатьом киянам імператорський знак.

Далі місити куряву на Чорній косі не було жодного глузду, й Доброчин сказав до Володимира та інших князів і бояр:

— То клопіт митрополита й топарха. Ми зустрінемо Анну коло брами дідинця, цебто царського акрополя.

Ждан насторожено пробурчав:

— Що то воно ще за Анна… Може, якесь таке, що тільки тьху…

Коли під’їздили до брами акрополя, де був і царський хором, Доброчин відвів голову й мимоволі здригнувся. По той бік вулиці під скісним промінням сонця сидів на здибленому конязі сонячний бог, схожий на Іллю Муромця.

— Цього з собою заберем, — сказав Доброчин Володимирові. Заклопотаний своїми клопотами великий князь непорозуміло кивнув, а Доброчин так і не пояснив йому причину цього свого дивного рішення.

До акрополя за ними в’їхало зо дві сотні князів і великих та малих бояр, які один по одному висідали біля брамки царського хорому.

Навпроти був інший хором, у якому сидів топарх Іраклій. Топарх три дні тому вивільнив його для царевої сестри. Хором був значно менший від царського й присадкуватий, до того ж не мав двірця.

— Так і чекатимемо посеред двору? — совгав Ждан, позираючи на численних челядників, які гарячкове готувалися до зустрічі імператорової сестри.

— Заходьмо до хорому, — байдуже махнув рукою світлий князь. — Як треба буде, поплачуть.

Грецька челядь принесла руським архонтам вина, князі та бояри сьорбали вино в просторих світлицях і слухали. В навстіж розчинені вікна було чути все. Кияни майже напевно звала, коли царівна вийшла на берег коло Морських воріт, коли вступила на городські вулиці, коли промннула торжок агори. Над вулицями стояв передзвін і линула тягуча вісня, яка поволі наближалася до царського дідинця.

Наближався паркий серпневий вечір, а в вікна хорому було видно осяяні сонцем верхи й поновини високої Таврської гори.

Нарешті ввійшов тлумач і повідомив, що прийшов Грек Мудролюб. Доброчин звелів упустити. Базилік увійшов і чемно спинився коло дверей.

— Сідай, пане архімандрите, — запросив його Доброчин. — Чи, може, ти вже став митрополитом? Бо вбраний по-іншому й маєш ліпшого хреста…

Одразу стільки слів грек не міг збагнути — перекладав протоієрей Настас, якого Доброчин не відпускав од себе після взяття Корсуня.

Грек Мудролюб скромно відповів:

— Удостоєний есмь архієпископського сану, — А тоді перелякано глянув на князів: — Царівну вже ось-ось унесуть до акрополя! Треба йти, світлий княже…

— Це від нас не втече… — Доброчин загнув мізинця лівої руки й спитав у новоспеченого архієпископа: — Імператорське очілля привіз?

— Й очілля-корону, і вбрання істинно імператорське, — врочисто відловів грек.

— А хто вінчатиме Володимира й Анну?

— Сам патріарх Николай Хрисоверг.

— Дасть нам патріарх митрополита?

— Дасть.

— А висвятить киян єпископами?

Грек ще врочистіше відповів:

— Істянио!

— А цього нашого земляка? — Доброчин кивнув на Настаса Корсуняиина,

— Його теж, — без особливого захвату відповів архієпископ.

— А ти хотів би бути митрополитом Руської землі?

— Я хотів би, — відповів грек, — але це у волі патріаршій… і в твоїй.

Доброчин уже не мав про що запитувати, хіба що про булгарських книжників та вчителів, але це вже було зовсім малою дрібницею, яку належало вирішувати з булгарським царем.

А цар Василій повністю виконав умови укладу. Можна було з чистим сумлінням зустрічати його сестру. Доброчин з двома сотнями князів та бояр вийшов саме на ту хвилину, коли шестя наближалося до воріт.

Царівна Анна сиділа в позолочених ношах, які несло четверо напівголих муринів з кільцями в широких сплющених носах. Мурини побачили киян і самовільно поставали ноші. Їм ніхто нічого не сказав.

Запала мертва тиша. Царівна дивилася на варварських вождів, одного з яких їй судилося стати жоною, й не вставала з нош. А варвари так само нерухомо стояли й дивилися на царівну.

Ждан тихо прожебонів:

— Ану ж хто кого перетриває?..

За царівною в брамі й на вулиці стояло безліч царгородських і корсунських сановників та ченців, патріарх Николай вирізнявся своїм убранням серед єпископів і митрополитів, і кожен з них чекав, що кияни підбіжать і попадають ниць перед багрянорідною. Того вимагав царгородський імператорський уклад.