Боярин був дуже схожий на свого батька Вовчого Хвоста: таким Вовчий Хвіст був перед тридцятьма роками. Це теж навіювало спогади про давно минулі дні, й Доброчин перейшов на клопоти сьогоденні.

— А ти приймеш хреста, якщо доведеться? — спитав він.

— Якщо приймуть Претичі, — мовив боярин Любомир. — А ти приймеш?

Доброчин замовк. Це залежало від багатьох обставин. Він дивився на задні вози товару й думав про те, коли й з чим повернеться Звенислав Претич, коли належало чекати від нього першого гінця. Він спитав у боярина Любомира:

— Скільки в тебе синів? — Це мало безпосередній зв’язок з його думами.

— Три… Чого питаєш? — здивувався боярин Любомир.

— Пришлеш усіх трьох із першим снігом до Києва, — сказав світлий князь.

— Для чого?

— Вчитимуться четма й письма.

— Боярським синам це негоже, — суворо відповів Любомир Вовк.

Доброчин дістав уклад і простиг бояринові:

— Ану прочетай.

— Так це ж, мабути, по-грецькому… — повертівши сувій у руках, сказав боярин.

Доброчин одібрав у нього сувій:

— А якби було по-нашому?.. Отож-бо мовчи та диш. — Потім він згадав щось і докинув:-А цар Василій уміє четма й письма.

Любомир Вовк почав копати носаком траву край дороги.

— Все одно не дам, — сказав він уперто.

Світлий князь не наполягав-це було даремно: таким же впертим був Любомирів батько Вовчий Хпіст.

Переяславльці почали, вертатись до города. На моріжку понад ровом лишився тільки гуртик дівок і дів, це, певно, були ті самі, що подавал;і воям хустки на коня.

Серед найстарших Доброчин помітив невисоку чорняву дівку, й це знову навернуло його до старих думок. Дівка була дуже схожа на Богуславу. Доброчиц підійшов і запитав, як її звати, й дівка забутим Богуславиним голосом відповіла:

— Славкою…

— Впала в око, то бери, — сказав переяславльськпй посадник, коли вони вже проминули дівчат. — Це дочка одного купецького закупа. За десять гривннх купець, думаю, віддасть.

Доброчин навіть не глянув на великого боярина. Десь-то боярин відчував, що перед цим повівся з князем не дуже любо, й тепер хотів загладити свій грішок. Але Доброчин думав зовсім про інше. В неї навіть ім’я таке ж, згадав він молоду закупку. Це було якесь волошебство або зяак. І голоси теж були однакові, й Доброчин сказав сам собі, що в світі все повторюється: події, люди й людські голоси…

Від цілий день думав про Богуславу.

Кілька років тому Ліла-Софія несподівано ввійшла п його життя: ввійшла й мовби повернула йому молодість. А тепер Доброчин нараз відчув, що все його чоловіче життя зайняла Богуслава, не лишивши там місця для жодної іншої жони. їх пов’язували не тільки спільна молодість і спільні діти, а й уся баюриста життєва путь, яку вони пройшли разом. Богуславі теж було п’ятдесят п’ять, як і йому. Вона втратила жіночу звабу, що усвідомлювала й сама, через те й привела до нього Лілу-Софію: щоб у ньому і;с занепадав муж. Але між цим і Богуслапою лишилося щось набагато міцніше, ніж молодеча плотська любов.

А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Княгиня Дацка ось-ось мала породити, але твоєму батькові Святославу минав усього сімнадцятий рік: якого батьківства можна чекати в такому віці? Він цілу осінь і зиму гасав по вловах і двічі виходив із Свенельдом у степ — за низовими городами з’явились були печеніги.

Тричі Святослав брав на влови й мене. Воно річ вельми цікава — ганятися за туром чи кабаном, але я був і лишався холопом, а холопові не до вловів та полювань.

А цього батько твій не хотів утямити.

Одного разу він заходився підбивати мене при старій. Кажу: не можу. Каже-а це чого ж? А я набрався духу та й виказав:

— Хай як збудуся холопських уз!

На стару я й не глянув, а Святослав знову;

— Коли ж то буде? А звір у лісі не жде.

Кажу-спитай у своєї баби: вона полонила мене на десять літ.

— А скільки ще лишається?

— Та, — кажу, — вже якраз. Може, якийсь місяць.

Стара слухає, але мовчить, а твій батько як учепиться до старої: відпусти Добриню, і край! А якщо, каже, не відпустиш, то я сам відпущу.

Тоді стара так суворо на нього подивилася й каже:

— Хай точно виповниться десять літ.

Ну, я вже повірив і став чекати. Коли й Святославові слово дала — мусить уже дотримувати: сама ж бо наставила його князем ще восени, щоби перегородити дорогу Свенельдові та— Свенельдичам.

Так мляво час мце зроду не йшов у моєму житті. Добре, що Святослав надумався вийти в поле. Заратився був трохи радимицький князьок — може, й не заративсь, але повозу не прислав, тож твій батько і каже:

— Піду примучу його!

Як стара не вговоряла — піду, й край. А Свенельд сам почав нашіптувати твому батькові: йди, княже, ти вже не мала дитина, щоб плентатися за старшими хвостом, ти єси князь київський!

Трохи ратного хліба твій батько вже був скуштував: ходив з осені та серед зими за Спенсльдом, але що таке ходити в чужому ряду? А тут йому заманулося піти самому.