Про УКРЛІТ.ORG

Похорон богів

C. 190

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

— Стольник — недобре для київський княз? Нехай київський княз не буде стольник!

— А ким? — Доброчин прискалив око.

— Ніким! — сказав архімандрит.

Доброчин відверто засміявся:

— Е, ні-і!

— Викидати будемо з хартії «стольник», — рішуче махнув рукою Грек Мудролюб.

— А що ж натомість напишемо? — ще глузливіше прискалився світлий князь.

— Ніщо не напишемо.

— Е, ні… Щось мусимо написати, — сказав, більше не скалячись, Доброчин.

— Що написати?

— «Цар», — мовив Доброчин зовсім буденним голосом, від якого архімандрит зненацька змерз, хоч у світлиці було натоплено.

— «Цар»?

— Можна й «імператор», — так само байдуже проказав Доброчин.

— Ім-пе-ра-тор… — Далі грекові забракло слів і сил.

Доброчин здавався задоволеним й охоче відпустив архімандрита. Завтра вранці з Переяславля рушав до Корсуня великий купецький товар, і він розпорядився, щоб купці прихопили з собою й грецьких слів. Полк Звенка Претича Доброчин вирішив поки що лишити в Переяславлі.

МІСЯЦЯ ВЕРЕСНЯ
В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ

Після Володимирової «хрестьби» кияни ревно відзначали кожне свято. Сьогодні народився Світовіть — Дажбог осіннього рівнодення. Якщо Дажбога-Семиярила зображали велетнем із сімома мечами на чересі й восьмим у руці, бо літнє сонце семисильне, то Дажбогу-Світовітю каменярі чи дереводіли не вручали жодного меча. Бог нагадував тихого мудрого діда, який, проте, мав чотири обличчя на голові. Й двадцять другого вересня день дорівнював ночі. Це був уже сам по собі вельми знаменний день.

Старійшина київських волохів Стан літ тому з тридцять розповідав Добрині, мовбито в день Світовітя поляни й деревляни з сіверою відзначали Новий рік, але це було дуже давно й забулося.

Архімандрит Грек Мудролюб, велекратний базилік візантійського імператора, прибув до Києва саме о Світовіть-день: мовби зумисне поспішав до святкового пиру. Але Доброчин знав, що пригнало грека. Тиждень тому прибули нарочиті від воєводи Яна Усмошевця, чий полк уже два роки ратився під знаменом Володимирового тестя Самуїла, булгарського царя. Нарочитий повідомив, що Варда Склір, розбитий Фокою й кинутий арабським даліфом до порубу, якимось чином опинився на волі й збирається набрати для себе полк. Варда Фока простяг колишньому суперникові руку дружби, та коли Склір повірив і з’явився в Нікею для перемов, той звелів схопити його й кинути в поруб. А наприкінці липня зібрав усіх анатолійських динатів і воєвод, незадоволених Василем, і вони проголосили його, Варду Фоку, царем. Це сталось у вірменському дворі грецького дината Еустафія Малеїна. Це й мало бути головною причиною того, що Грек Мудролюб удруге за рік прибув до Києва. Архієпископа Димитрія з ним уже не було.

Доброчин не квапився вшановувати базиліка — час тепер працював на них. Він перед тижнем повернувся з Турова — останнього города Деревньої землі, в якому досі сидів Сфірька Глібовнч, онук Кунегунди Одноокої. Це був зовсім нікчемний князь, не здатний тримати лад навіть у своєму городі; по селах розвелося безліч розбійних ватаг, які грабували в орачів худобу й усіляке борошно, черідко вбивали й орачів та гостей, тому турівці скликали віче й уклали прогнати Сфірьку й просити собі посадника. Доброчин повіз їм малого новгород-сіверського боярииа Войка Воїстюка, Сфірьці ж порадив їхати в Суздаль або Муром, де княжили його рідні брати Арфаст і Турьд: останні в руських землях варяги. В Арфаста й Турьда г.е було синів, і Доброчин сподівався з часом послати й туди своїх посадників, бо старшим братам Глібовичам було вже під і за шістдесят.

Мав Доброчин і інший клопіт. Його синові Коснятку минав уже двадцять другий рік, настав час посадити його в Олевську, на батьковому столі, але Коснятин як на посадника був надто молодий і запальний. Доброчин вирішив послати його до Путяти Кислиці в Новгород, хоча навесні Коснятко просився зі Звенком Претичем за Дунай. Коли Звенків полк несподівано залишився в Переяславлі, Доброчин хотів був спорядити цих шість тисяч воїв на норманського короля, щоб нарешті віддати «борг» Олафові, про якого добре відгукнувся воєвода Ян Усмошвець. Але після нової гостини Грека Мудролюба з посиланням полку належало почекати.

Почувши про появу в Києві грецького сла, Доброчин зумисне звелів Муромцеві сідлати сотню: давно не бачив Лілу-Софію та дитину й вирішив день-другий посидіти в Ольжипому селі. Та не встиг подолати й трьох верст од Києва, як його наздогнав базилік архімандрит: підібравши довге чорне манаття, він щосили хльоскав неповоротку білу кобилку бичем, щось при тім голосно вигукуючи. Доброчин мусив спинитись і прийняти вітання грецького сла. Він вирішив завернути його до Києва, хотілось побути самому в Ольжиному селі, але вигляд у грека був такий благальний, що Доброчин урешті махнув рукою й спитав:

— А без тлумача не важко буде?

— Без тлумача! — зрадів сол царя Василія.

Доброчин зострожив жеребця, та по часі мусив притримати, бо грек не встигав за ним.

Сотня на чолі з воєводою Муромцем ішла сажнів за двадцять п’ять позаду. Незвиклий до їзди верхи базилік почував себе незручно в бойовому сідлі, він горбився й тримавсь обіруч за луку, а стремена були задовгі й били конячку по животі — архімандрит ніяк не міг улучити ногами в стремена.

Білик І. І. Похорон богів: Історичний роман. — К.: А.С.К., 2005. — 480 с.
 
 
вгору