Кинувся Святослав набирати полк-а ніхто не хоче. Ледве спромігся сукупити зо три сотні гридьби: самих лише отроків та підлітків. Узяв і мене. Каже, будеш сотенним воєводою. А я не те що сотником, а й у ряду не бував. Одне діло-боротися на княжому дворі, де боїшся зачепити голим мечем свого супротивника, й зовсім інше — рать.
Трохи було моторошно. Десь-то, думаю, радимицький князьок Родя теж вигострив меча. Ну, та вже коли твій батько щось надумав, то хоч ти головою об стіну. Марна справа.
Почали ми з ним рядити дружину в Ольжішому дворі, а на Юрів день і витяглися. Сходимо Щоковим узвозом повз Претичів дідинець до Гончарів, аж тута з десятеро дівок із хустками: подають гридням на коня. Дивлюсь — і до мене одна підбігає: таке чорнявеньке та дрібне, а в руці хустка вишита. Хто ж воно, думаю, такс? Коли це кажуть-Богуслава, молодшенька Зоричсва сестра. Чого ж це я досі ніколи її не бачив? Бо, кажуть, сидить v своєму селі. Зорича я знав добре: цей молодий боярин також сидів у свому селі. Свенельд нахвалявся його вбити, якщо ступить у княжий двір, хоч Зорич ходив з Ігорем до Царягорода. Але Зорич мав на Подолі старенький хором-тож іноді навідувався до Києва. Його я знав, але цієї сестри зроду не бачив. То вона сама підійшла. Отак я вперше зустрів твою вуйну Богуславу.
Ну, взяв я од неї хустку й думаю собі: гай-гай… Мені й на мислі не було злюблятися, яка там у холопа жіньба! Тут аби самому якось викрутитись.
Та як проминули Дорогожичі й вийшли до Дніпра, я дістав хустку з-за череса й прив’язав до луки. Так вона й була на сідлі, аж поки ми й вернулися до Києва. Ну, а про нашу першу рать-то не рать була, а сміх і сльози. Щойно ми переступили через передільну річку Сож — як посядуть нас ті кляті радимичі та як візьмуть колошматити-хай їм чорт і біс! Сам Родя тоді ще був отроком, але мав десь-то добрих воєвод, і вони нас так почухали, що ми ледве втекли: повернулися до Києва н піп-гори сотні. Воно-то й Роді тому дісталось на горобці — і клали ми зо три сотні радимичів, але ж їх було вдвічі більше від нас. А твій батько перед тією витягою думав, що нажене їм страху самим бичем. Скрізь треба силу. Та ще й не просту, а з хитрістю.
А яка хитрість могла бути в сімнадцятплітнього юнака?
Але що ти думаєш? Не покаявся Святослав! Ходить побитий і радіє. Каже-я вже збагнув, як мав би діяти.
Треба було, каже, ставати не в один ряд, а круга.
Хоч ти йому що!
Отож вертаємо ми сякі-такі шарпані до Києва, а навстріч нам клигає стара. Каже:
— Маєш сина Ольга.
А він питає: хто це так назвав?
Стара каже:
— Я назвала в ім’я прадіда твого.
А він каже до баби:
— Буде Ярополк! Щоб перед ним кожне деремезало.
Стара туди-сюди, нічого діяти, каже, хай буде так. Так і став твій брат Ярополком.
Княгинька Дацка щось довгенько вилежала слаба, далі почала начебто й підводитись, а все, бувало, мовчить. Ба не вельми й розбалакаєшся, коли скрізь тільки й чуєш оте варязьке гер-дер, а вона ж по-їхньому не вміла ні слова. Чужа, й край. І стала Дацка знову хиріти, а тоді, кажуть, упала перед старою навколішки та в плач:
— Пусти погостювати до батька-матері!
Нічого діяти, каже — їдь.
Поїхала Дацка до своєї Родні й сина взяла: це було десь чи не перед жнивами, мала повернутися до першого різдва, але знов занедужала, й, скажу тобі наперед, що більше її так ніхто в Києві й не бачив: певно, не захотіла вертатися в чуже кубло. Тільки Ярополка прислала на друге літо, а ще літ за двоє чи троє найшла на Родню моровиця чи чума-тоді там пів-Родні вимерло: на втіху старій, бо не стало Дацки й усього роду князя Вишеслава, а Родню мав успадкувати Ярополк. Стара ж тільки до цього й прагнула.
Але це сталось через троє чи четверо літ, а того літа стара надумала висватати за твого батька другу жону з Новагорода-Сіверського. А батькові твоєму що? Байдуже-хай буде ще одна жона.
Доньку новгород-сіверського князя Волода звали Ружею. Вона доводилась небогою Мсстишиній матері Красці й була старша за твого батька літ на два: здорова й кремезна діва, наче добрий отрок чи муж; бувало, як сходить на терем, то аж лізниця під нею рипить. Я на тому весіллі не був і не знаю, як там воно було, а Малуша казала, буцім Ружа буркнула після розплітання коси: «В хоромі старої не сидітиму, поставлю собі новий стяг».
Новий хором справді зведено задля Ружі — там вона й просиділа аж до тієї зими, коли переїхала з сином в Іскоростень.
Святослав ціле літо не злазив із сідла. З Києвом ніхто не був ратний, після тієї нашої витяги й Родя прислав борг. Він хоч і переміг твого батька, але десь-то збагнув, що в Києві виріс пазуристий молодий пардус. Та ще страшніший для нього, певно, був Свенельд: Родя боявся, що Щекович одкине уроки й знову заходиться збирати дань, як бувало спрежда, ще за Ігоря.
Тож раті ніде близько не було, і твій батько полював і лісував до самої осені: спершу на кабанів, коли вони найсальніші, тоді на лебедів і журавлів, а вже під дощі й на турів.