— Треба… голим?

— Не треба голим князь, голим хрестити прості люди, — заспокоїв його сол грецького царя.

Доброчин та бояри зітхнули: ця віра розрізняла простих і ліпших людей.

Ніяково посміхаючись до чужих доторків, князь Володимир одвів руку архімандрита й почав сам розстібати гаплики, й коли скинув синю свитку в золотих квітах, архімандрит сказав, що цього досить.

Нічого надзвичайного, в обряді не було. Всі четверо Христових жерців стали навколо Володимира, архієпископ Димитрій щось проказував і співав, йому приголошував лише Настас Корсунянин, потім старий умочив якийсь віхтик у воду й покропив князя «хрестом». А потім усі вп’ятьох почали ходити вервечкою навколо миси, причому архієпископ кілька разів зупинявся й проказував якісь слова, архімандрит же, а також Григорій та Настає йому вторували. Потім дідок дав новонаверненому хрест.

Це збоку здавалося найнеприємнішим, але Володимир бадьоро посміхався до вуйка та бояр, — певно, теж чекав чогось незвичайнішого.

— А воно зовсім не болить, — пожартував князь Володимир, уже вдягшись і позастібавши свитку на всі гаплики. Архімандрит подав йому черес із мечем і сустугу нашийну.

Та коли потому вийшли надвір, старці зненацька збагнули, що все не так просто й Володимирові болить. Він бадьорився, Доброчин же відчував на ньому й на собі погляди сотень городських і посадських киян, які невідомо коли й зібралися круг божниці. В багатьох очах було співчуття, в деяких осуд і зневага, але ще більше поглядів виражали побоювання й страх. Кожен усвідомлював, що в життя Києва входить щось нове, та воно було такс невідоме й таємниче, що могло викликати лише невиразні передчуття. Це лякало.

Дума зібралась по обіді й говорила тільки про вранішню «христьбу». Майже ніхто досі не бував у грецькій божниці, яка ще з часів Ольжиної молодості стояла на Лисій горі, й хоч у самому обряді не було нічого відстрашливого, в багатьох лишилось одчуття, мовби сьорбнув скислого борщу або вліз голий у жабуриння. Про це нагадував золотий хрестик у Володимира на душі.

А Доброчина ввесь час непокоїло інше. Шеститисячний полк, який два тижні чекав у Хрещатому яру знаку рушати, сьогодні зранку нарешті вирушив у далеку путь. На чолі полку був син тисяцького воєводи Претича — великий боярин Звенко. А Доброчин сидів за столом і крутіїв між пальцями хартійний згорток, на шнурку якого висіла золота Василієва печать. Густо списаний різами жовтий лист непокоїв світлого князя. Він навіть не міг би сказати до пуття, що саме в тому листі його непокоїть, — які саме слова, але відчуття небезпеки не проходило.

Претич сидів замкнений на всі замки. Ждан із самого початку намагався його відімкнути, але старання головного воєводи сходили намарне. Тоді він підійшов і сів коло Доброчина. Світлий князь також мовчав, і в Жданові мовби щось уломилося — він зів’яв над стільницею й поклав голову на кулаки.

— Сидимо, як на похороні, — видихнув він.

У цих словах Доброчин раптом убачив якусь гірку правду. Йому згадався ранній ранок торішнього різдва, й він подумав, що таке саме почуття охопило було його та Стана й тоді. Все в цьому світі повторювалось. Нове було тільки те, що світлий князь тепер усвідомив: це похорон богів… Але він спитав Ждана Будимиронича, бо живі все-таки лишались живими й мусили дбати про живе:

— Четати вмієш?

Ждан навіть не підвів голови:

— З якої речі! — Таких запитань йому ще ніхто зроду не задавав.

— Ні ти не вмієш, ні я… — мовби сам собі проказав Доброчин і тоскно глянув уподовж столу. — Ніхто…

— Чого це ти ратуєш за четання? — підвівся Ждан. — Дивно слухати. Що я, волох, чи що?

Доброчинові муляло одне слово. Це могло бути те, що посилювало в ньому відчуття непевності.

— Що то є «желз»? Чув ти таке слово? — спитав він. — Мовби тхне жовчю…

— Желз? — Ждан поплямкав, неначе теж відчув присмак жовчі на язиці.

— Треба вчитись книжної хитрості, — сказав світлий князь. — Дивлюсь, як те теля на нові ворота, й нічого в цих різах не доберу. — Він дедалі дужче тривожився й урешті звелів гукнути Стана, бо не хотів кликати писця, який писав цей уклад з царем Василієм.

Старійший київський волох був слабий, його привели попід руки двоє челядників, він розгорнув згорток хартійної книги й уголос перечитав уклад.

Ждан вигукнув до світлого князя:

— А ти казав «желз»! Думаю — що за дурне слово?..

— Ну, а що таке «жезл»? Теж не відаєш.

Вислухавши уклад з початку до кінця, Доброчин урешті знайшов слово; це був не просто якийсь там «жезл», а «жезл стольника», що його дарував Володимирові грецький цар.

— Оце так розщедрився! — вибухнув Доброчин, лютуючи на самого себе, що при складанні договору не звернув уваги на такі підступні слова.

Він послав десятку гінців услід за Звениславом Претичем-молодшим: увійти до Переяславля й стояти там. А Муромцеві звелів підняти сотню молодшої дружини.

ЦВІТНЯ Ж
У П’ЯТЬНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Почалась велика післяпасхальна п’ятниця, базилік архімандрит сидів як на голкак, а полковий воєвода Звенко Претич і не думав залишати Переяславль. Минали дні. Вії; щось там торочив про перековування коней, але Грек Мудролюб відчував, що причина зовсім не в конях, хоч і небачив тієї десятки київських гінців, яка наздогнала полк майже під Переяславлем.