— То великий князь київський.

— Він любить тебе.

— Я рідний брат його матері. Що він сказав?

— Щоб і я тебе любила.

— Взавтра княгиня тебе прожене. — Він казав про свою жону Богуславу.

— Не прожене, — відповіла дівчина — Княгиня сама привела мене сюди.

— Богуслава? — недовірливо перепитав князь. Він раптом витверезів Поряд із цією дівчиною йому стало самотньо й важко на душі Вчинок Богуслави його вразив. У щоденних клопотах він забував про свою жону, а вона так несподівано про себе нагадала Богуславі, як і йому, минав сорок дев’ятий, вона вже втратила божий дар народжувати дітей, навіть не робила з того таємниці, як декотрі княжі та боярські жінки. Одного разу навіть сказала була мужеві: «Стала вже я стара, візьми нову жінку чи наложницю, он скільки холопок у дворі…» Доброчин вважав ці її слова нещирим жартом. Але сьогоднішній вчинок його спантеличив і розчулив, і Доброчин не знав, що казати й що думати.

— Яке твоє ім’я?

— Було Ліла, — відгукнулась дівчина й підступила ще на крок, — а тепер Софія.

— Чому «тепер»? — спитав Доброчин і тут-таки здогадався: на шиї в дівчини висіла мотузочка чи тонесенький ремінець. — Ти хрестата?

Дівчина витягла хрестик з пазухи й показала йому:

— Я день і ніч молила бога..

— Про що?

— Щоб не дістатись печенігові, — сказала вона — Й тепер також молитимусь.

— А про що тепер?

— Щоб навернув і тебе до себе.

Вона стояла навпроти нього майже впритул, од її коси млосно пахло любистком — аж йому наморочилося в голові Коли и устигла змити голову? — подумав Доброчин, бо запах любистку ще й змішувався з духом юного дівочого тіла. Але останні слова Ліли-Софії вдруге витверезили його Йому стало прикро й гидко. Все життя його примучували до того грецького бога Христа, намагаючись мати з того якусь користь для себе. Ця дівка навряд чи сподівалася на зиск, але Доброчин уже не міг здолати чуття відрази, що його викликали в ньому її слова.

— Можеш ночувати тута, — сказав він і, обминувши дівчину, потяг ноги до сіней.

Ліла-Софія навіть не обізвалась.

ТОГО-ТАКИ ЛИПНЯ
В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Рогніда просто наступала Володимирові на п’яти, з ранку до вечора ходила за ним назирці й робила все, аби тільки чимось привабити ввечері до своєї одрини. Хором був великим і мав багато одрин та світлиць, і хоч по той бік сіней були володіння великої княгині Марії,’Рогніда часом заглядала й на той бік, щоб потай од Марії сховати десь у кутку ладанку з одворотним зіллям. А приворотного в Рогніди висіли на стінах цілі снопи Вона вдавалась до всіх випробуваних потвор і чарів, випробувала всі кови подільських ковалів, і все-таки їй дуже рідко щастило залишити в себе великого князя. Хоча в Марії Володимир взагалі не ночував, але це теж не бозна-як тішило Рогніду

Учора в Рогніди видався щасливий вечір: Володимир допізна загаявся коло дітей, а потім так і лишився в городі Рогніда обережно притулилася щокою до його плеча. Володимир завжди спав з розтуленими губами, й коли вдихав — спідня губа смішно деремезила: пеф-пеф-пеф… Од того звуку Рогніді ставало спокійно й весело.

За важкими дубовими дверима вже обережно походжали поварні та світличні челядниці й робітники, а в одчинене вікно долинало тонесеньке лошаче іржання: її-ї-і-і… Лошаті стурбовано відповідала кониця.

Рогніда підвелася з ложа й тихенько причинила вікно. В одрині знову стало тихо, Рогніда схилилась над Володимиром майже до самих вуст, аби відчути знайомий віддих Вона так довго й непорушно чипіла над ним, аж поки їй перейняло подих і спину всипали холодні мурашки.

Рогніда знову відійшла до вікна — якнайдалі від Володимира — й накинулась плащем. Це повторювалося вже втретє або вчетверте, й Рогніду пойняв страх, вона ладна була крикнути й збудити мужа.

Мурахи поволі вгамувалися й зійшли, але серце й досі перелякано гупало, аж під плащем стріпувалася ліва грудь На божнику горіла тільки Ладина свічка — за цим вогником Рогніда ревно стежила день і ніч. Тепер вона підійшла й позапалювала свічки перед кожним домовим богом, пошепки звертаючись до них зі словами каяття.

Слова були варязькі.

Коли Рогніда збагнула цей мимовільний гріх, одна свічка погасла й зачаділа Жовтий віск розплився коло свічки химерним горбкуватим коржем Велика княгиня глянула й затремтіла: корж нагадував жовтого мерця.

Рогніда мимоволі зойкнула Володимир прокинувся й сонним голосом запитав.

— Хтось наче крикнув?

— То тобі вві сні, — силувано посміхнулася Рогніда, знову нишком глянувши на божник Погасла свічка й досі курилася перед Дажбогом Це був лихий знак Рогніда найдужче боялася саме цього бога Можливо, той страх залишився ще від тих уже призабутих часів, коли Доброчинова рать узяла мечем її рідний Полоцьк, на знаменах та прапорцях ратників був Дажбожий лик — восьмипроменеве золоте Сонце, яке спопелило зубатого варязького Змія-Бика

Дажбог подавав їй знак смерті Сколупнувши наплилий під свічкою віск, вона почала дрібно його кришити, неначе це могло порятувати від близького зла, а потім викинула крихти в холодне вогнище