Про УКРЛІТ.ORG

Похорон богів

C. 143

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

— Чия це вежа?

— Ольгердина.

— А вона… є?

Претич кивнув до свого хорому. Доброчин більше не питав.

Ольгерда сиділа в кутку невеликої одрини й ні на кого не дивилась, а з-за неї виглядало троє дітей, смаглявих і косооких.

— Це твої сини? — спитав Доброчин по-полянськи. Ольгерда навіть не глянула в його бік, і він повторив запитання свейською мовою. Ольгерда лише люто зиркнула з-під білявої брови.

— Ханичі. Її й Ільдеєні сини, — замість Ольгерди Людвіківни відповів Претич.

— Як же ти їх доп’яв?

Претич засміявся:

— Я досяг нового хана Булгака за Дніпром — аж по той бік Ворскли.

— Ратився з ним?

— Двічі. За другим разом кажу: «Давай таля[21]. Та не простого пастуха, а ханича!» А він. сам дав мені цих трьох, а з ними заодно й мамку, ханшу-вдову.

Донька старшого Свенельдового сина ворухнулася, щось по-печенізькому сказала до дітей, але цієї мови не знали ні Доброчин, ані Претич. Доброчин сказав:

— Стережи, як ока в лобі! Ці троє отроків будуть для нас мечем і щитом. Булгак-хан пошкодує. Він ще молодий і не навчився бачити на тридцять років уперед.

Доброчин згадав отця пресвітера, якому належали ці слова, Але йому належали й інші. Час розкидати й час громадити зовсім переплуталися й навіть злились, і Доброчин сказав Претичеві:

— Навчителем цим вовченятам буде Закур. Спершу пришлеш його до мене, бо з вовченяти вельми швидко виростає вовк.

І тепер йому вже згадалась княгиня Ольга, яка називала його теж вовченям. Закони життя були в усі часи однакові.

Претич стояв ще в прнпалих пилом чоботях і витяжному корзні через ліве плече. Старий мусив спочити після дороги, але за воротами стояв щойно пригнаний полон, і вони разом вийшли з хорому.

На вигоні Доброчина охопили інші думки. Він дивився на тисяцького воєводу, який порядкував серед дружини та малих воєвод, і намагався сам собі пояснити, чому й досі немає вісті від Вовчого Хвоста. Після його виходу минав одинадцятий тиждень, хоча за місяць можна було зламати князя Родю й давно повернутися назад. Змогти тих радимичів мечем не важко, сам собі думав Доброчин, бо скільки в того Роді лапотників! Але Вовчого Хвоста нема…

Щось мало статися.

І раптом Доброчин згадав, що не про все встиг розпитати старого воєводу.

— А варягів у Булгака-хана не було?

— Отой лише, — Претич показав пальцем на задній ряд. — Местишин гридень.

Доброчин пішов у задні ряди. Скуті по четверо в ряд натомлені бранці сиділи просто в поросі. Цього низького опецькуватого варяга князь добре пам’ятав, не міг згадати лише на ймення.

— З ним був ще один, — сказав Претич. — Довготелесий такий. Звався Карлом.

Доброчин кивнув. Коли Лідулфост вирішив одкинутись від Актутруяна, він прислав був до Доброчина двох своїх. Одним із тих двох був цей опецькуватий.

— А де ж той?

— Десь його клюють ворони. Ці обидва були Местишині гінді» Булгак обох видав, але Карл хотів утекти в степ…

— Де Местиша Варяжко? — спитав у опецькуватого світлий князь.

— Не відаю.

— Ти був його гінцем.

— Це було того літа.

— Де він тоді був?

— У вятичах.

— А чого слав вас у степ?

Варяг здвигнув круглими плечима:

— Ясно чого… Хан мав ударити Київ знизу.

Все впиралось у Вовчого Хвоста. Тепер Доброчин був уже майже певен, що Вовчий Хвіст не з доброго дива затримавсь у Радимицькій землі: це могло статися тільки через Местишу Варяжка.

По обіді він призвав Ждана Будимировича й звелів нарубати полк — сотень п’ять свіжої верхової дружини, яка не була з Претичем у степу. Він подумки картав себе останніми словами, що послав переяславльців на човнах, хоча для радимицьких боліт човни здались були йому тоді найпридатнішими.

Ждан Будимирович несподівано сказав:

— Прийшов гонець од переяславльського посадника.

— І ти кажеш мені це аж тепер! — Доброчин зрадів і розсердився на головного воєводу.

— Аж тепер, — підтвердив Ждан Будимирович. — Бо гонець уже два з половиною місяці як не бачив Вовчого Хвоста.

— Хай прийде, — зітхнув Доброчин, через силу посміхнувшись. — Що він рече?

— Судка знову чинить якісь кови[22].

Світлий князь нагадав:

— У нас його син Ходота.

Ждан покликав гінця, разом з гінцем до світлиці увійшов Претич.

— Коли ти бачив Вовчого Хвоста?

Гонець замислився:

— Сьогодні яке? Десяте? Він послав мене на третій день по Юровому дні… У двадцять шосте цвітня.

— З радимичами була рать?

— Не виділи й лаптя радимицького! — запевнив гонець.

— Тоді отой Флелаф щось плутає або бреше, — дійшов висновку Доброчин. Але згодом і цей здогад перестав триматися купи. За останні два з половиною місяці Вовчий Хвіст міг перетягтись волоками на Оку, якщо вятицький князь переступив клятву й знову заратився.

— А чого ти так «швидко» прибіг? — зайшов у розмову Претич, глузливо дивлячись на переяславльського гінця.

— Впіймали були мене радимичі… — зізнався гонець. — Тоді одпустили, але вже без коня…

Білик І. І. Похорон богів: Історичний роман. — К.: А.С.К., 2005. — 480 с.
 
 
вгору