— Ну, добре, — сказав Вовчий Хвіст. — І я злізу. — Й теж ізсунувся боком із сідла. — Боротимемося пішими.

Местиша ожвавився й дістав меч. Вовчий Хвіст був на тридцять з гаком літ старший од нього, й Местиша добре знав: молодість так або так мусила переважити. Він зловтішно стиснув скобу щита.

— Може, відчепишся? — востаннє запитав він.

Але Вовчий Хвіст почав приступати.

— Зажди! — знову сказав Местиша по-варязьки. — Що я за ворог тобі? Ми одного роду-племені, а наші вороги там! — Він махнув мечем у долину, де йшов або вже скінчився невидимий звідси бій.

— Боронися, — застеріг по-руськи Вовчий Хвіст. — Бо Щеків рід на тобі й скінчиться. — Местишине слово викликало в ньому злість.

— Дурний дідугане! — теж по-руськи крикнув Местиша й кинувся на нього відразу щитом і мечем. Вовчий Хвіст одбив цей удар і теж ударив. Луна від заліза та пересушеної турячої скори круглим одлунням скочувалася з горба, а двоє чоловіків ніяк не могли переміряти свої сили. Вони спинилися лише тоді, коли меч Вовчого Хвоста хрипко зойкнув і перекришився.

— Це був не мій меч! — якимось дитячим голосом сказав старий воєвода. — Не мій. Тоді давай рукопашно.

Він пошпурив уламок з горба, важко, з посвистом сапаючи, мов продірявлений ковальський міх. Свенельдів син теж сапав, але він був молодий, у ньому лишилося ще багато духу. Местиша й не думав кидати свого меча. Переяславльського посадника взяло на подив:

— Ти що? Хочеш мечем на голорукого?

Местиша раптом зірвався йому назустріч і щосили махнув мечем. Вовчий Хвіст мав багато хитрощів, яких навчився за довгий ратний вік. Він підставив під удар широку спину, але так вигнув хребта, що Местишин меч заскреготав по кільцях бороні й вихнув кінчиком у землю. Вовчий Хвіст обхопив Местишу з-поза спини щитом, і тепер той опинився між двома щитами, а меч його безсило мелькав десь угорі, не завдаючи шкоди Вовчому Хвостові.

Местишу посів смертний жах. Ліва рука його була притиснута скобами до черева, він хотів вивільнити праву руку й кинув меч, але Вовчий Хвіст уже вхопився правицею за другий край власного щита й напружив усі свої сили. Местиша вхопив його за вістря шолома й зірвав з голови — підборідний ремінець не витримав — і заходився бити ним у тім’я Вовчого Хвоста.

Розмах був дуже короткий, і Местишу охопив ще липкіший страх. Йому почало бракнути повітря. Він ще бив Святославового брата шоломом по голові, але удари були нікчемно слабкі й не дошкуляли Вовчому Хвостові. Местиші потемніло в очах. Рука з шоломом перестала махати, потім шолом вислизнув і впав у траву, а тіло почало безвільно м’якнути. Останнім крайком свідомості Местиша почув багатократний тріск — то Вовчий Хвіст розчавив йому груднину.

З рота Местиші хлинула ясна кров, але Вовчий Хвіст іще довго не випускав його з лабетів, утративши тяму й відчуття. Ноги йому дрібно тремтіли. Він глипнув досі заплющеними очима й побачив мерця, аж тоді почав поволі розчіпляти закляклі руки, й коли врешті-таки розчепив, мертве тіло повалило його на землю.

Він лежав із заплющеними очима й навіть не мав сили скинути з себе мерця. Врешті скотив його вбік і відчув полегшення. Горлянка йому пересохла й стала шкарубка, мов стара виношена халява. Страшенно хотілося води. Він сів і заходився стягати з рук кольчужні рукавиці — пальці були змережані кільцями й пекли. Він глянув на вбитого Свенельдича й хрипко мовив:

— Старий, старий, а бач…

Местишин кінь трохи оклигав, але з ніздрів його ще скрапала кров. Другий кінь підійшов спершу до Местиші, понюхав і захропів, а тоді торкнув господаря по потилиці верхньою губою.

— Трохи пожди, — сказав коневі воєвода. — Думаєш, це тобі так?

Він ліг навзнак і знову заплющив очі, й коли під горою почувся стукіт копит, навіть не підвівся, лише сам собі проказав:

— Біжать Вовчого Хвоста рятувати.

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ
В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Претич повернувсь до Києва з добрим полоном: сотня самих тільки дівок і дівчат, вони сиділи по п’ятеро на возі. Яких тут тільки не було: чорнобриві, русяві й геть білі, косоокі, вирлоокі, носаті, кирпаті й навіть із сергами в носах, печеніжки, варяжки, грекині й ще хтозна-які.

— Це все для великого князя, — сказав Претичеві Доброчин, ходячи між возами, які заполонили ввесь вигін од Копиревого гаю до Красних воріт. — А для мене?

Претич повів його за вози. Там стояли й сиділи печеніги, чорні круки та берендеї: всіх близько трьохсот. Світлий князь нахмурився. Досі чорні круки та берендеї стерегли полудневі переділи Русі, й він подумав, що час громадити каміння ще не настав. Поки що доводилось і далі розкидати.

Бранці були всі дужі й молоді, частину з них належало поділити між воєводами, інших розпродати купцям, але він знову запитав Претича, який хитро посміхавсь у вус:

— А для мене?

— Ходім, — сказав Претич, киваючи в бік власних воріт. За воротами Претичевого дідинця стояла двоколісна печенізька вежа, така розложиста й містка, що в неї могло б улізти двадцятеро. Біла повсть вежі була вкрита ведмедном шерстю догори, а всередині вся вистелена килимами — такі дорогоцінні килими привозили до Києва лише багдадські та хорезмійські купці.