Ще ніхто нічого не відав до пуття, але людей охоплювало дедалі більше шаленство, й коли шестя зі смолоскипами та свічками обминуло Претичів дідянець, а тоді почало братись на Щекавицю, хтось із передніх пронизливим голосом закричав:

— Брама за-амкнена-а!..

Юрба підкочувала ближче й ближче до воріт, з Подолу підходили нові й нові кияни, дивлячись на вищирений частоколом Ольжин двір. А між зубцями частоколу та в бійницях воріт виблискували шоломи. Поки старійшина волохів гаявся в княжому дворі, Ждан Буднмнрович кинув усю решту молодшої дружиии до Ольжиного двору.

Наперед шестя вийшов Став, коло нього крутилося ще кілька волохів, і він звернувсь до них:

— Бояри замкнули браму Ольжиного двору, але нам нема чого діяти в Ольжиному дворі. Там могила скаженого Щека. Я привів вас не на те, щоб ви вшанували скаженого. Гляньте ось у цей бік! — Стан показав рукою праворуч і всі добре бачили в темряві його білий рукав, що від вогнів смолоскипів здався їм криваво-червоним. — Тут лежить останній полянський великий князь Оскол. Ось його могила.

Він дійшов до самого урвища Щекової гори. Горбик Осколової могили був плаский і ледве помітний — розмитий дощами й розвіявий вітрами за сто один рік. Кияни встигли забути, хто тут лежить, і на могилі паслись гончарівські та кожум’яцькі кози. Час узяв своє. Колись кияни ховали на горі своїх небіжчиків, останнім ліг у цю землю «скажений Щек». Відтоді люди перенесли кладовище на Лису гору, на яку хрещені кияни казали Хорив. Ольга звеліла розрівняти давно покинуте кладовище, поставила тут великий кам’яний хором, обнісши його валами та ровом, а на валах ще й частокіл, назвавши новий двір Вишимгородом. Але Вишгород був і на Десні, за якихось дванадцять верст од Києва, тому кияни вголос називали нову твердиню Ольжиним двором, а коли поблизу не було княжих тивунів чи варягів — казали просто Щекова гора.

Ольга дбайливо доглядала батькову могилу, яка опинилася тепер у її новому дворі. Високо вимостила її білим диким каменем.

Прочани певний час мовчки стояли над розсунутим горбиком жовтаво-сірої землі, й іскри зі смолоскипів падали на Осколову могилу, а потім над Щековою горою знову мився священний перунський спів, од чого в людей по спині бігли мурашки, бо слова пісні набували якогось нового звачення й несподіваної ваги. Коли ж пісня скінчилася й запала коротка тиша, хтось невидимий гукнув:

— Зносьте землю на Осколову могилу!

Кияни почали довбати глину з кручі держаками смолоскипів та чобітьми, а потім зносити на могилу в шапках і пеленах. Невдовзі неподалік рову виріс чималий рудий горб, який кияни обтикали свічками, а ніч видалася безвітряна й парка. Не погасло полум’я жодної свічки. Вогники відбивалися в людських очах, і очі від того жевріли і світились у темряві. Такі самі спарені жаринки зблискували й між визубнями заборол. Це декому здавалося нечуваним блюзнірством, дехто почав кидати груддя через вал. З валу озвався молодий грубий голос:

— І чого-о б я ото-о!..

Люди знизу впізнали голос:

— То це ж Муромця Вадим! Одчини браму!

— Пощо-о? — спитав Муромець.

— Одчини!

— Хочете розгарбати княжі світлиці? Не відчиню…

— Хочемо вшанувати вашого небіжчика! Осколові ми вже шану віддали, тепер хочемо віддати й Щекові!

— Ви розга-арбаєте хоро-ом, — сказав Вадим Муромець. — Не одчиню-у!

— Бачили такого! — знову крикнули з юрби. — Як стало боярином, то стало гіршим од цепного пса! Стереже княжі хороми! Стережи, стережи, а твій батько й твій брат тутечки з нами.

— Де-е вони?

Наперед вийшли Ратко й старший Муромець, у яких теж були смолоскипи в руках. Вони стояли й дивилися на невидимого в темряві Вадима.

— Хіба я вас не пуска-аю. Іді-іть, — по тривалій мовчанці почувся голос малого боярина. — Тільки не га-арбайте хорому й не займайте княжих дівча-ат…

Брами тихо рипнули й упустили юрбу до Ольжиного двору. За валом зосталась лише Осколова могила з сотнями свіч. Кияни спочатку підійшли до другої могили, що височіла майже посеред Ольжиного двору й щирилася пащею щека-бугая. Тоді з юрби вискочив найсміливіший і копнув чоботом по камені. Цього прикладу вистачило на всіх. Кияни почали вибивати каміння чобітьми й плювати на нього. Двоє здорових отроків розхитали й під схвальні вигуки турнули додолу забутого бугая, тоді підійшло ще двоє й разом з ними понесли варязького бога за браму і скинули з кручі.

Цього знаку теж вистачило на всіх. Люди почали розбирати каміння з могили й кидати в прірву.

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ Ж
У ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Цілу ніч не припинявся гамір на вулицях Києва. Претич велів не зачиняти браму Подільських воріт, бо люди то підіймались Боричевим узвозом нагору, то знову сунули на Поділ; тільки сторожу нарочитих Претич подвоїв.

Ніхто тієї ночі в Києві не заснув. До шестя прочан приєднувались і деякі більші й значні княжі мужі та бояри. На засувах стояла лише брама Княжих воріт, але про княжий двір ніхто цієї ночі й не згадував, хоча коромоли в давні роки іноді починалися саме з таких боголюбних шесть.