— Обставився Путята різноликою черню, — сказав він, не дивлячись на світлого князя, — а боярських синів не підпуска.
— І твоїх такоже? — закинув Доброчин. Угоняй мав сімох синів і півтора десятка онуків, здатних носити меч.
— Так же, так же! — Угоняй і далі уникав дивитися йому в очі. Тим часом Доброчин уже знав, що в тій опричнів дружині троє Угоняєвих онуків. Знав також і те, що Уганяй тримає і свою дружину — опріч од посадникових полків. — І не дає гостям сидіти в Новігороді.
Путята вже казав Доброчинові про цих гостей. То були поспіль варяги, які більше промишляли мечем, аніж товарними справами. Угоняй мав з них якийсь темний зиск, а Путята не дозволяв їм будуватись чи купувати хати в Новігороді, як і наказував йому Доброчин.
Тепер усе з’ясувалося. Доброчин лише шкодував, що відпустив позаторік Угоняя з Києва, віддавши йому булаву тисяцького воєводи й тисяцький суд. Угоняй волів би лишатись єдиноможним володарем Новагорода. Доброчин подумки сам себе похвалив за те, що не помилився в Путяті Кислиці. До того ж Путяті минав лише сорок третій рік.
І ще з одним клопотом приїхав Доброчин із Києва. За світлим князем прибув до Новагорода Дажбог. Його викували київські ковалі із щирого золота, вклавши в очі бога проникливий людський зір, од якого на душі ставало радо й трохи моторошно.
Коли пішов Угоняй, Доброчин звелів Путяті скликати вирника[17], мостника[18], городника[19], а також усіх більших та менших воєвод і княжих мужів, які відтепер мали складати посадницьку думу. А поки сходилися думні старці та чинові мужі, Доброчин пішов до сестриного хорому.
Він не бачив Малушу двоє літ, але княгиня мовби й не змінилася: та сама тендітна й небалакуча Святославова вдова, хоч їй уже три року тому перехилило за сорок. Лише рано посивілі коси виказували важке життя великої київської княгині та її жіночий вік.
— Я звиклась у цьому городі, — сказала вона.
— А за Володимиром?.. — Доброчин узвався на півслові й недоказав.
— Тут мої онуки, його сини, брате. А Людмила мені як доч. — Княгиня збивалась на новгородську говірку. — Вишеславові минає п’ятий год, а Брячиславові — четвертий. Літа наші на місці не стоять.
— Їдьмо до Києва.
— Я вже для мандрів застара.
— А велика княгиня? — спитав він.
— Що їй ділати в Києві? Там у Володка є ще двоє жон. Людка того не витримає.
— Ти питала в неї про це?
— І так відаю.
Доброчин зітхнув. Велика княгиня Людмила була третім клопотом, що пригнав його з Києва за стільки верст. Дві інші великі княгині — Рогніда та колишня Ярополкова вдова, Марія, — сиділи в одному хоромі на двох кінцях одних сіней, але люто ненавиділи одна одну. А Володимир не любив жодну з них — це вже Доброчин знав достеменно.
— Видиш, яка ще люта зима, — мовила Малуша несподівано тривожним голосом. — Тут зими люті, а літа дощові.
Доброчин здивовано підвів очі:
— Тут споконвіку так.
— Онуки недужають, — пояснила вона. — Обидва жовтаві й кашляють з осені. А в Києві вже весна… Поговори з Людкою.
— Поговорю.
Він глянув на сестру й пішов до хорому посадника, де зібралися всі скликані чинові та княжі мужі, вже наперед поділені на дві майже однакові половини: Угоняєві прибічники сиділи на ослонах біля глухої стіни, а Путятині — під вікнами, шибочки яких обмерзли й ледве пропускали в красну світлицю божий день. Під божницею в кутку вже збиралися вечірні сутінки.
Доброчин сидів під лельками на княжому столі. Йому було важко звертатись до всіх одразу, тому він дивився просто себе на вогонь, який палахкотів у вогнищі в тому кінці світлиці. Він говорив про суттєві потреби города та Новгородської землі — з усіма її пригородами й селами, але, говорячи, відчував, що обидві лави думних старців сприймають його слова по-різному.
Тисяцький воєвода й тут почав згадувати варязьких гостей, як і Доброчинові перед початком думи. Доброчин тоді нічого йому не сказав, лише сидів та слухав. Угоняй же зважив його мовчанку собі на зиск. На думі він запально тряс бородою:
— Надо привічать гостей! Новагороду од них многа користь, а ми чиним убитки гостям. А найпервій — посадський вирник.
Путятиного імені він так і не назвав, але всі все чудово розуміли. Старці під вікнами загули. Доброчин сказав так само в бік вогнища:
— Гості добрі три дні.
Це була відверта підтримка посадника, й Путятині люди знову загули, цього разу злорадо й схвально. Угоняй зрозумів, що Доброчин лишився тим самим Доброчином, що й п’ять тому літ, що й перед чотирнадцятьма роками, коли Угоняй сам випросив його в Святослава й сам сюди привіз. Тоді цей колишній робітник здавався м’яким і згідливим, наче плоскінний вал, але з того валу ще ніхто не зміг усукати жодної мотузки. Потім Угоняй згадав, що, власне ж не він обрав для Новагорода цього посадника — Доброчин накинув йому себе сам. Угоняй хотів Ольга чи Ярополка, Доброчин же перестрів його в порожніх княжих сінях і шепнув: «Проси на новгородський стіл княжича Володимира, бо старших Святослав однаково не дасть. Але проси слізно й колінно!» Угоняй не послухав колишнього робітника — просив у Святослава Ольга чи Ярополка, а великий князь і слухати не схотів: «Я даю Ярополкові Київ, Ольга ж саджу в Деревній землі. Хіба схочуть міняти своє на ваш Новгороді?» Тоді новгородський тисяцький кисленько посміхнувся й уклінно попросив: «То дай хоч Володимирка!» Святослав посіпав себе за вузький довгий чуб: «Про це вже благай Добриню — хоча наврядчи він поїде до вас.» Отак Доброчин опинився в Новігороді. На свою ж та інші боярські голови виблагав його Угоняй, тепер він карав себе за це й гірко каявся, та нічого вдіяти вже не міг.