Ждан Будимирович дізнався про непослух Муромця лише вранці. Сонце ось-ось мало зійти, коли він звелів послати по нового боярина, а сам пішов до Доброчина й розповів йому про нічну котору.

Світлий князь довго й весело сміявся.

— Давай сюди Муромцевого синка! Давай і старого Муромця!

Старого Ждан Будимирович не знайшов, а коли поріг переступив Вадим Муромець, невиспаний і смутний, бо йому сказали про гнів головного воєводи, — Доброчин удавано сердитим голосом прогримів:

— Нащо впустив чорних людей до Ольжнного двору?

— Бо так тре-еба було, — тихо відказав новоспечений боярин.

— Я тебе на голову вкорочу!

— Кня-ажа во-оля.

Доброчин не внтримав і щосили вдарив Муромця в груди кулаком, але той цього наче й не помітив, навіть не підвів на князя очей.

— Тобі ж не ведено було одчиняти браму. Хто звелів?

— Ба-атько.

— Поклянись!

— Клянусь бо-огом небесним! — уперше глянув на князя богатир.

Доброчин прискалив око:

— Яким?

Тут треба було вже сказати точно. Муромець довгенько думав і нарешті сказав:

— Дажбо-огом.

Доброчин знав уже, що старий Муромець не озвався вчора до сина жодним словом, лише був з прочанами на Щековій горі. Але для сина того було цілком досить. Батько діяв і думав разом з усіма.

— А ще звешся боярином! — Доброчинові було просто приємно жартувати з цим схожим на скелю юнаком.

Ваднм одмахнувся:

— То з того мого боя-арства самий сміх. Як да-ав мені конягу Пре-тич — ото й усе боярське моє добро-о.

Претич із Жданом Буднмировичем увійшли до світлиці, й тоді Доброчин сказав:

— Який же то, справді, боярин, коли має тільки коня та меча? Недобре, воєводи. — Доброчин почав перебирати на пальцях назви городів і сіл: — Ну, в Києві сидить Володимир, в Олевську я, у Вручому моя сестра Малуша, в Любечі — Маломир… А хто тепер у Вишігороді-Деснянському? А, Ждан. А в Трипіллі? — глянув він на воєвод.

— Княгиня Марія, — підказав головний воєвода Ждаи, і досі не розуміючи, жартує чи поважно каже світлий князь.

— Ну, а в Ольжичах?

Ждан Будимирович лише хмикнув і стенув плечем.

— Негоже не знати свого найближчого сусіду! — з награним докором сказав йому Доброчин. Тоді обернувся до Муромця: — Це, мабуть, через те, що ти сам рідко буваєш у своїх Ольжичах.

Доброчин назвав Муромця боярином ще торік: за змогу у поєдинку. Назвав од бажання зробити щось переважно для Яна Усмошевця, друга понівеченого дитинства. Коли б він у такий спосіб відзначив кожного герцівного борця, в молодшій дружині не лишилося б жодного отрока чи дітеського: були б самі бояри та найліпші кияжі мужі. Сьогодні він зробив цього ще по суті юнака справжнім боярвиом. І не за так. Муромці вже не раз робили неоціненні послуги й Києву, й особисто йому. Але вчорашній вчинок двох Муромців годі було переоцінити. Він показав, ще світлий князь усе своє життя боровся не задля особистої помсти, вона не викликала б такого співчуття. Події вчорашньої ночі засвідчили Доброчинові, що чорний люд підтримує його в боротьбі проти варязьких зайд, підтримує щиро й беззастережно.

Доброчинові зовсім не шкода було відданого цьому юнакові села, яке був урік своєму молодшому синові Вишаті: терти події не мали ціни.

Він пересвідчився в тому і вдруге — пополудні того самого дня.

Богомольці ходили Києвом без угаву, неначе людські сили й витривалість утратили межу. Це здавалося якимось дивом. Люди ходили зі смолоскипами від хати до хати й співали перунських пісень. А час по час вибиралися то на Лису гору, то на Копирів кінець і палили буйні багаття, жертвуючи Перунові червонястих півнів та білих сьогорічних ягнят, що не мали на собі жодної чорної цяточки.

Діди пригадували над багаттями давно минулі часи. Обливаючись потом од вогню та сонця, згадували, власне ж, не те, що самі бачили, а то розповідали їм їхні діди.

— Приносили суть Перунові найкраснішу дівку, — розповідав старнй-престарий гончар, схожий на малесенького замшілого лісового, яких раніше чимало траплялось у Вишгородських та Ірпіиських лісах. — Не діву підтоптану, бо то вже хто зна, що воно там таке, а красну молоденьку дівку або й дівчину, що ще й не ткала собі на рушники.

Ніхто не міг уже й пригадати, за яким багаттям уперше було згадано про тих перунських дівчат, але що дужче відбивалось угору сонце, то більшало таких розмов. А потім Києвом пішло моторошне слово «жереб».

Його вимовляли на Подолі, в Кожум’яках, у Гончарях.

Після веремії безсонної ночі щоки в усіх позападали. У збудженій уяві виринали дивні видива — кров, крики й спалахи вогню, яких жахались і яких починали дедалі дужче прагнути, й цей жах і прагнення переросли в загальний шал.

А потім якась тогобіцька рука розрубала юрмище навпіл: по один бік стали батьки та матері найкрасніших городських та посадських дівок і дівчат, а по другий лишилася вся решта городян, подолян, гончарів та кожум’яків, які вже видали доньок заміж або мали тільки синів. Ці й далі викрикували моторошне слово «жереб», викрикували поодинці чи гуртом, а батьки й матері дівок і дівчат вороже німували або відгарикувались.