Сказав Ольг деревлянам: «Візьму, як і торік». І дали Ольгові по дві куни з диму, посадовивши Нискина на жупанський стіл, а новому жупанові минало чотирнадцяте літо.

Брав тепер дань Ольг на всіх землях на захід од Дніпіра, а східні землі давали хазарам. І пішов Ольг на Переяславль і сказав до переяславльських сіверян: «По скільки даєте хазарам?» — «По дві куни з трьох рал». І сказав Ольг до переяславльців: «Не вдавайте хаканові, дайте мені, я-бо ворог хазарам, а з вами матиму любов. Дайте мені з двох рал по куні».

І зраділи переяславці й дали.

Пішов Ольг до Чернегова й сказав князеві чернегівських сіверян: «Що даєте хаканові?» — «По дві куни з трьох рал». — «Дайте мені з двох рал по куні».

Й не дали Ольгові дань, і вийшов новий князь Боронислав Чернегович і ратився з варягами, й зміг Боронислава Ольг. Зачинилися сіверяни в городі, Ольг же рече до сіверян; «Оце вже ви бачили, що наші мечі кріпші од ваших мечів. Ваші сіверяни переяславльські дали вже мені з двох рал по куні. Дайте й ви так».

Велія смута настала в городі Чернеговому, й забоялися сіверяни Ольга й дали йому, як казав спрежда: по куні з двох рал.

В те ж літо пішов Ольг аж до Порогів — на Пересічин та інші тиверські й улицькі городи, хотячи дані на тиверцях і уличах. І вийшла супротиву варягам многа рать, і січа була кріпка до самого вечора, й побіг Ольг, не примучивши уличів і тиверців.

Бідкалися сіверяни переяславльські та чернегівські, що дали варягам дань. Казав князь Боронислав Чернегович: «Тиверці й уличі не вдали, змогли варягів гуртом і купно. А ми ж многші за них. Покличмо на спомогу переяславльців, а тиверці й уличі вдарять варягам у тил. Проженемо варягів із землі Сіверської».

Й послали вони сла, й сказали переяславльці слові чернегівському: «Ми вже дали Ольгові за цей рік, а як не зможемо варягів, доведеться дати ще раз. Ратьмося на друге літо».

Й вернувся до Чернегова Борониславів сол, і не мали що діяти сіверяни, була-бо коромола велія на всій землі, варязький же тать повоював кожен город окремо, поманивши легкою данню й сіючи межи сіверянами розбрат.

Року 982-го
МІСЯЦЯ СІЧНЯ
У ДРУГИЙ ДЕНЬ

Новий рік застав Претича на Сеймі. Головний воєвода не хотів порушувати великого свята й дозволив розбити стан. Дружинники і вої чинили треби місяцеві, а вранці струшували іній з дерев, щоб натирати ним обличчя. Новорічний іній був добрим знаком на наступний рік.

З одного боку стан захищало довге болото, а з двох інших боків — яри, але Претич не дав дружині й воям вилежуватися, змусивши мало не цілий щедрий вечір копати рів. Хоча тут була ще Сіверянщина, але за поприще починалися витоки Оки, звідки можна було сподіватись вятичів.

І ще одним був знаменний для Претича вчорашній день: йому минуло шістдесят і третє літо.

Наче й не жив, трохи розгублено думав головний воєвода, їдучи за тридцять сажнів позаду сотні сторожових, які пильно вдивлялися в заповиті снігом луки та переліски. Наче й не жив…

Ця думка навідувала його тепер дедалі частіше, бо коли чоловікові зверне за шістдесят, він мимоволі озирається, а в серці зроджується терпкий холодок: коли ж воно минуло?..

Ще наче вчора збирався з князем Святославом на Дунай, а Святослава вже давно немає живого. Десятий рік…

Претич був задоволений, що нарешті помстився за його смерть, — торік він наздогнав Ільдею-хана коло самих Порогів і не заспокоївся, поки побачив під ногами його труп. Більшою втіхою було б скарати хижого печеніга, вимовивши в ще живі очі оті слова, які Претич не раз повторив подумки, доки ганявся за цим Свенельдовим зятьком: мовляв, ну то чи солодке було вино з лоба Святославового? Син Курі-хана мав одчути всю вагу свого злочину бодай в останню хвильку життя.

Але Ільдеї-ханові хтось розчерепив лоб молотом.

У тій раті Претичеві дісталося чимало всякого ханського добра. Хтось із воїв показав йому химерну братину, обкуту золотом і сріблом. Братина дуже нагадувала череп, і головний воєвода звелів кинути її в священні води Дніпра — між зуби порога Ненаситця. Можливо, то була Святославова голова.

Претич виховав свою обітницю, дану над безголовим трупом вождя. Але веління Доброчина так до кінця й не виконав: Местиша Варяжко разом з кількома сотнями недобитих варягів утік, а тепер надійшли вісті, ніби вятицька коромола — його рука. Син Свенельда й онук Ольга був невловний і всюдисущий, мов перевертень або лиха мара, й головний воєвода київський, відчувши сьогодні на плечах тягар своїх немолодих літ, з гіркотою подумав, що ратям і коромолам нема кінця. Коли був молодий і кров бурхала в жилах, усе прибрав до своїх рук Свенельд: боярів-слов’ян відтручували або 6 нищили. Святослав з’явився лише на короткий час, а по його смерті Свенельд іще дужче розперезався — тільки Претича якось оминув, бо вбивство Святославового воєводи могло викликати загальну смуту.

А коли в Києві сіли Володимир та Доброчни, повернувши владу своїм уцілілим князям та боярам, Претичеві минув шістдесятий рік.