Ні, тепер він порадив управлятися з Яном, бо, мовляв, хоч Ян і дужчий у плечі, зате ти верткіший, а це найліпше для обоюдного набивання рук: так воєводи-хитреці навчають отроків княжої дружини.
Почали ми боротися з Яном Усмошевцем. Але ж він цілими днями шив у свого шевця чоботи, швець одпускав його тільки над кінець дня. Ну, та ще в неділю. Боролися ми сливінь щодня, а щоб не дратувати варягів, виходили за ворота на узвіз чи на Боричів тік, і тоді там стояв такий брязкіт, аж на Подолі починали валувати пси. Тепер я вже бачив, що кожум’яка правду казав. Малим Ян був тоненький і вельми верткий отрок, та в шістнадцять років набрався м’яса й викремезнів плечем, а в боротьбі брав силою. Я ж залишався так само худим, десь-то далися мені взнаки оті дитинські голодування. Але меча вже добре тримав у руці — особливо в оце останнє літо: підгодувала мене сестричка сальцем.
Наші мечі геть потупіли, зате похитрішала рука. Ян Усмошвець і далі здебільшого брав силою, а силу мав уже тоді таку, що як не встигнеш підставити меча руба — не втримаєш у руці: аж задеренчить об землю. Але отої Лідулфостової хитрості він так і не зумів, хоч як старався. Зате я часто видирав йому меча.
Одного разу я стояв коло гридниці й дивився на Лідулфоста — він сам навчав котрогось із своїх, і мені так закортіло поважитися з Лідулфостом, що не витримав і сказав:
— І я вмію.
Він і не глянув у мій бік. Тоді я заходився знову його задирати, мовляв, не тільки він їден тут хитрець. Лідулфост глянув скоса та й цідить крізь зуби:
— Іди пріч звідціль, бо зітну твою холопську голову — і аж загуркотить!
А я кажу до нього:
— Дивися, щоб не загуркотіла твоя.
Це вивело його з терпіння. Він замахнувся й хотів ударити мене плазом по горбі, але я увихнув і витяг свого меча з піхов. Тоді вже хвацько відбив його другий удар. Це збудило в Лідулфостові варяга. Він примірився й хотів висмикнути мені меча з руки, але я ж недаремно жив оці два літа. Лідулфост аж оскаженів. Досі ще ніхто не витримував його хитрості, а тут якийсь деревлянський робітник махає залізякою і впирається!
Він був старший од мене літ на п’ять, але зростом не вельми вдався, а я набив руку з кожум’якою та Яном Усмошевцем. Лідулфост був подивований і злився: досі ніхто ще так довго не міг утримати меча в руці — Лідулфост вибивав його коли не за першим, то за третім разом, а тут устосовував свою хитрість разів до десяти — й ніякої ради. А ще гридні зібралися й пуляться на нас: горе варягові, та й годі!
Я також не зміг вибити в нього меча, але й він мені нічого не вдіяв. Нарешті плюнув і пішов геть:
— Махає, як дурень ломакою!
Гридьба зареготала йому вслід, мені теж зробилося весело, та я бачив по очах теї гридьби, що вони ладні затоптати мене чобітьми в пилюку, бо для них я не тільки холопський робітник, а ворог і син робітника Маломира, що був їх розколошматив коло Іскоростенських лісів.
Отож я не вельми сміявся, натомість поволі побрів до своїх Подільських воріт. Але ніхто не зачепив мене й пальцем, хоч я й позирав туди й сюди.
Дідо Дан і Муромець раділи з тої нагоди. Дідо Дан казав:
— Хай знають, що не тільки варяги вміють на мечах. Але ти таки стережися нічного меча або стрілки з-за рогу…
Стрілки не було. Варяги про ту боротьбу швидко забули, мабуть, і Лідулфост забув, бо по тому жодного разу й не глянув на мене, дарма що я вертівся в нього на очах. Зате наглий меч мені довелось одбивати…
Того літа Ольга викінчила на Щекавиці новий великий теремний двір, а назвала його Вишимгородом-Київським. Тримала в ньому все своє срібло-золото та дорогі камінці, посадивши там брата Асмуса а дружиною, щоб стеріг. В Асмуса ж була й своя волость — Вишгород супроти гирла Десни. Асмус же послав туди посадником свого сина Блуда. Він був страшенний гульвіса й крикун. День через день товкся в Києві. Приходив і серед ночі й починав грюкати в браму руків’ям меча. Я вже розказував, як одного разу протримав його за воротами цілу ніч, упустив лише перед сходом сонця. Так він убіг до брами й вихопив проти мене меч. А я, не довго думавши, також вихопив свого щербатого з піхов та так ним крутонув, що Блудів золочений брязнув об землю. Довкола не було жодної душі. Міг би заколоти Блуда, й ніхто б не довідався про це, але я одпустив його живим-здоровим, лише добре настрахав.
Ось по тому й сталась ота пригода з Кунегундою Одноокою.
Я й гадки не мав, що хтось довідається про мене та Блуда, але колись іду повз найстаріший хором, будований ще полянським князем Осколом Юровичем, аж чую — щось сичить. Дивлюся — Кунегунда. Махає до мене, мовляв, іди сюди.
Підходжу, а вона моргає мені своїм одним оком — закликає в хором, чи що. Піднімаюсь лізницею на терем, а Кунегунда штовхає мене поперед себе до якихось дверей. У світлиці темно й тхне сечею, віконця ледь мерехтять, а вона зиркає на мене й запитує:
— Чи правда люди казав, що ти хотів убивати сина Асмунда?
Кажу — неправда. Вона скалить око й сичить: