— Десь я щось проґавив.

— Ти про що?

— Про свого небожа, — відповів світлий князь.

— Що сталося, княже? — посміливішала жона. — Я допіру бачила Володимира…

— В ньому сьогодні прокинувся варяг.

Він раптом подумав про княгиню Рогніду. Тепер усе розставилося по своїх місцях…

— Поговори з Рогнідою й Володимиром, — сказав Доброчин. — Якось треба спровадити її з Києва.

Такі бісівські справи він завжди доручав жоні.

— А чим тобі ліпша ота грекиня? — здивувалася вона.

— Хоч би тим, що не варяжка.

Коли чоловік опиняється між двох сулиць, мусить насамперед сахатись од гострішої, подумки сказав Доброчин сам собі. Небезпечнішою цього разу була варяжка. Він уже спокійніше звернувся до жони:

— Й нагадай йому про княгиньку Людмилу.

Ця рятівна думка сяйнула Доброчинові щойно. Коли князь надто клопочеться жонами, подумав він, це рано чи пізно приведе до лиха, бо князь не належить сам собі, а передусім княжінню.

Глянувши на ще не поснулих дітей, які боялись батька й нишкли під ковдрами, Доброчин зітхнув і вийшов у княжий двір. Небо проясніло й стало білясто-синім, а червоне сонце сідало за вежу Красних воріт, віщуючи годину. За воротами чулися сплутані людські голоси. Воєводи вибирали з-поміж Актутруянових та Лідулфостових варягів найщиріших. Доброчин виїхав за браму Красних воріт. Обрані стояли невеликим гуртиком, наскладавши осторонь на купу мечі, а Претич долучав до гуртика то одного, то другого варяга.

Доброчин раптом пошкодував, що дав необачне слово, яке могло обернутися йому ж на зло.

Претич вибрав уже зо дві сотні, коли Доброчин гукнув його підійти.

— Чи не вельми ти розласкавився?

— Розішлемо їх десятками по низових городах, — тихо сказав головний воєвода.

— А про Местишу Варяжка не забув?

Свенельдів син блукав десь у степах із Лютовим зятем Ільдеєю-ханом.

— Ось кого б я ще взяв, — озвався воєвода Претич, — так це Местишу Свенельдюка.

Доброчин теж не раз думав про Свенельдового сина. Чесний, непідступний Местиша подобався йому, ця приязнь виникла в нього ще з дитинства.

— Спробуй розшукати його в степу, — сказав він Претичеві. — Дамо йому Курськ або Рязань.

— Побоїться.

— Не побоїться, якщо слово даси ти. Тобі Местиша повірить… А тих двох прожени, — сказав Доброчин на цибатого Карла та малого Флелафа.

— Сігурд випросив їх собі.

Доброчин удруге нахмурився. Пересіяні варяги чемненько стояли за ровом і позирали на браму Красних воріт. Коли б не довелося пізніш починати все спочатку, дивлячись на помилуваних, думав Доброчин. А я ще дивуюся з Володимира, хай мені чорт!

Він пильніше глянув на темну купку варягів і раптом почав сміятися. Варяги були такі тихенькі й дрібні, що Доброчин лише тепер уторопав: це вже не вікінги, а побиті пси, ладні лизати господареву руку. Почувши його веселий сміх, варяги теж почали догідливе підхихикувати, тепер уже справді нагадуючи принижених побитих псів.

Доброчин пішов у вже згуслих сутінках до хорому, й коли повносили свічки, наїдки та братини з вином, наказав гукнути Претича. Скінчився знаменний для Києва день, і цих двох перехвильованих і перевтомлених людей тягло в минуле. Вони сиділи й згадували те, що відбувалось перед десятьма літами, бо й саме життя чоловіче боги створили якось так, що воно нагадувало величезне колесо, котре обертається навколо невидимої осі. Те колесо крутилось і миготіло спицями, в дивний спосіб повторюючи події й давно забуті дні. Все в житті повторювалося. Дивлячись на свічку й дослухаючись гомону за чорним слюдяним вікном, Претич спогадував літні дні перед десятьма роками, які дуже скидалися на нинішній літній день…

ПЕРЕД ДЕСЯТЬМА РОКАМИ…

Тебе в Києві вже не було, коли Святослав заходився рубати многу рать і садовити на коні молодшу й старшу дружини. Ти тоді вже сидів у Новігороді з малим Володимиром і збирав з новгородців дань. Рубав наш князь рать нібито многу, а вона виявилася замала: десять тисяч воїв і дружини. А коли ми дійшли під булгарський стольний город Преслав, булгарський цар Петро Симеонович витяг супроти нас тридесять тисяч: по троє воїв на кожного з нас. Я вже думав, що тут нам і край. Поперли булгари — хоч плач, хоч скач.

Але вони ще не знали Святослава. Як вийде наш князь конягою наперед та як крикне — аж передужив січу та брязкіт мечів: «Браття й дружино!.. Оце доведеться нам тут і полягти. Не зганьбім же київського оружжя!»

І знову до самого вечора кріпка січа була, а надвечір побігли булгари. Ввійшли ми до Преслава й сидимо. А грецький цар Іван Циміський бачить, що ми зачинились і не віддаємо Преслава йому, сле до нас доместика царського й каже: «Вдав я тобі срібло многе й ще вдам, але вийди з Преслава, бо такий був межи нами ряд: щоб ти для мене зайняв Булгарську землю. Бери з мене ще вчетверо срібла й золота та й іди собі».

А Святослав каже: «Тут середа моєї землі, бо ще мій дідо був царем булгарським. Не піду назад!»

Ну, а там ти вже знаєш… У нас воїв та дружини лишилося тисяч сім, а цар витяг супротиву нас вісімдесят тисяч. Зміг нас тоді грецький цар. Святослав каже: «Укладімо з греками вічну любов і мир, а на ту весну знову повернемось і зможемо греків».