Тоді князь іще не знав, що нам учинив Щекович. Думав — утік Свенельд у Дрестр і жде нас там, а коли підходимо до Дрестра, там і сліду Свенельдового нема: побіг до Києва поперед нас разом з усією комонною дружиною.

Йдемо малою витягою пішки понад Дніпром — аж коло Порогів печенізький Куря-хан з ордою: перегородив дорогу й стоїть. Несила нам братися з печенігами, а кінної ж дружини в нас нема… Мусимо вертати до гирла. Важке то було зимування в гирлі Дніпра. Чорний голод нас геть виснажив. Не відали вже — діждемо весни чи ні. Перебіг до нас печеніг Закур та й каже: «Свенельд урядив з Курею-ханом ряд — щоб Куря вбив вашого князя, а воїв потребив до ноги. Обіцяв йому за це свою онуку». Святослав розсердився та як закричить: «Ну, постривай же, Свенельде Ольговичу! Хай-но тільки доживу до весни — вкорочу тебе на голову! Й тебе, й синів твоїх! Кореня твого не зоставлю!..»

І якби був лишився живий — учинив би.

Звелів нам Святослав рубати дерева й ладити ладді та човни, пішому годі було проскочити повз печенігів Курі-хана, бо той поклявся Свенельдові не пропустити нас.

А ЩЕ ДВАДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Як провідав я батька вперше, то закортіло ще. Почав я ходити до старої та все торочу їй і торочу: пусти до Любеча. Вона сміється й нічого не каже на те. Не лається. Зате Свенельд, чую, аж кипить. Казав дідо Дан-приворітник, нібито Свенельд нахвалявся своїй сестрі: «Заберу дружину й піду до свого Переяславля!» А стара й до нього сміється: «Йди!»

Не пішов Свенельд ні до якого Переяславля, бо дружина ж таки була не його, а сестрина, в Переяславлі ж у Свенельда якихось п’ять сотень, та ще й непокірливий посадник Вовчий Хвіст — вельми не довіряв йому Свенельд Ольгович, бо той був начебто варяг, а любився з полянами. Цей Ульвсванс був ще тоді молодий — років на двадцять хіба старший од мене, але вельми міцно тримав меча в руці. А перед ним посадником був його батько, так Свенельд і того не любив, бо той теж ладив з полянами, хоч мав Ольжину дочку за жону.

Я спрежда довго думав, чому Свенельд, коли вже так ото його не любить, не прожене Вовчого Хвоста. Спитав якось у Дана-приворітника, а дідо Дан лише скоса зиркнув на Свенельдів хором:

— Змій Щекович і раден би його з’їсти, та, бач, не вгризе. У Вовчого Хвоста чимала опрічна дружина.

А я досі й на думку не покладав, що хтось може мати воїв, а чи гриднів, опрічних од київських князів, бо в нас в Іскоростені дружина та вої були всі під рукою велійого жупана: споконвіку було так.

Колись я вже тобі казав про старих княгинь Гертруду та Кунегунду — Ігоревих сестер, дочок Рюрика. Гертруда була старша від Ігоря й померла ще торік, коли почула, що Ольга пустила мене до батька й навіть дозволила носити меч. Я згадав оце про Рюрикових дочок, старих Ігоревих сестер, бо була в мене пригода з Кунегундою — вже після смерті її старшої сестри…

Я й того літа бігав до Борисового родича, що вчив мене мечної боротьби. Бувало спрежда, бігав до нього ще з княжих стаєнь.

Довкіл кожум’якової хати стояли каді та діжки, що в них він квасив шкури. Найгірше тхнуло не від тих, що вже кисли два тижні. Й були готові й виквашені, а від тих, що їх кожум’яка запарив уперше, аби випарити з них шерсть. Я спитав одного разу, чий то він випарює їх таким лихим, а він каже:

— А що — тхне?

Та, кажу, трохи. Він і товкує мені:

— Отсе тута паряться телячі шкури. Ану ж підійди нюхни.

А тоді підводить мене до крайнього кадовба, якось отак посміхається й знімає з нього кружок. Ану, каже, понюхай тута.

В мене аж голова обертом пішла.

— А тута, — регоче, — вепрячі та вовчі шкури паряться. А вгадай чим!

Я не міг угадати, а він посміхається та знов:

— Не крути своїм носом, а коли хочеш знати, то чуй: шерсть із вовчої та вепрячої шкури можна зняти тільки собачим послідом.

— Де ж, — кажу, — ти стільки його береш?

— Так отож, — каже мені, — не з медом живеться кожум’якам.

Тепер я вже знав, як приходив до нього по мечні хитрощі, які шкури він сьогодні м’яв: телячі, волячі чи вепрячі.

Стояв ще в кожум’яки посеред дворика шаплик. Уритий був до половини в землю й мав голоблю. В цю голоблю кожум’яка запрягав коня — стару шолудиву шкапицю з вислою губою. До шаплика кожум’яка накладав повно шкур, а кінь ходив круга й розминав їх валиками.

Одного разу боремося з кожум’якою на мечах, від нього так люто тхне собачим, а він десь-то вгледів мою збриду й бурчить.

— Не приходь більше до мене.

Кажу — пощо? А він сміється:

— Бо тут дуже тхне.

Я почав упевняти кожум’яку, що давно звикся й не тхне мені, але він недвижно стояв на своєму слові. Так я й пішов пріч. А тоді він переказав Борисом, що пожартував отак, мовляв, Добриня перейняв од нього всю його мечну хитрість, нехай дошукує собі вячшого хитреця.

Колись він був мені мовив, що як занедбати меч бодай на день, то меч мечника забуває. То що ж мені — знову сікти лозу?