— Плюнь!

Малюк виплюнув, а Максимін, який спостерігав ту сценку, все зрозумів без тлумача й лише буркнув:

— Варвари були завше варварами, хоч і малі.

Тоді вперше глянув у бік городу Києвого й штовхнув коня п’ятами попід ребра…

Пріск випадково вгадав. Адаміса й справді не було вдома. Власне, він не був у своєму теремі вже два дні — від того вечора, коли консул Максимін запросив його до своєї полотки, а потім гукнув прогулятися надворі. Адаміс не міг заснути тієї ночі, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамісових зітхань і глухих стогонів. Але вдавала, що спить. Уранці, сподівалася, між сам розповість їй про все, що його так хвилювало. Та вранці Адаміс раптом запріг коня в двокілку й нарікся буцімто їде на княжі бортниці.

Повернувсь аж на третій день під полуднє й. хрипким голосом запитав жону:

— Поїхали?

— Хто? — не зрозуміла тілиста кароока Божана.

— Греки.

— Ого, вже давно! Ще зрання побрались. І глянула на свого чоловіка. Він був марний і чорний, як діл. Божані спершу майнула в голові неприємна думка. До Бортничів, де була пасіка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адаміс… Але чоловік був такий марний, що Божана відкинула свої дурні побоювання й спитала турботливо:

— Чи-с не занедужав, Адаме? Та він тільки полегшено відітхнув і подався з хати. Адаміс добре знав свій норов, знав і те, що розповість про все Гатилові, та не думав, що се станеться так швидко. Він уникав зустрічатися з Великим князем і ходив такими стежками й такими дверима, кудою той і не подумав би ходити. Й у найнесподіванішому місці раптом почув собі в спину:

— Що се ти крадешся, яко тать полунічний, га?

— Хто єси? — сіпнувсь Адаміс і зопалу впустив додолу дзбан із бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долівку медуші й розлізся.

Гатило стояв у прочинених дверях і реготав:

— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адаміс і справді перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у світлій рамі дверей медуші чорним привидом. Рука домажирича сама полізла під широке червоне опоясо й дістала звідтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому річ і подивився:

— Що то є? Звідкуду маєш?

То був товстий золотий перстень із тьмяним камінцем смарагда.

— На дорозі-м його зналіз, — глухим голосом відповів Адаміс і нахилив очі додолу.

— На дорозі? — перепитав Гатило. — В поросі? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлі виднівся тільки темний обрис, і годі було вловити вираз Гатилових очей.

— Розгріб єси порох, коли дивишся — перстень із каменем. Такс є?

Адаміс і досі мовчав. Князь підійшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вічі:

— Так є, га?

Й трусонув ним, аж голова грекові хитнулася назад.

Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:

— Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобі. Колись я-м урятував тобі живота. Я зараз повідаю тобі все, лишень заклянися, що не зробиш нічого лиховажного.

— Може, й землю примучиш мене їсти? — просичав Гатило, та грек заперечив:

— Ні, землю не треба. Дай лише слово.

— Добре.

Гатило відпустив Адаміса. Сивий оселедець на лискучій простоволосій голові впав князеві межи очі, та Богдан не помічав того.

— Все відаю, можеш і не казати.

Адаміс перелякано скинув на князя очі.

— Сей перстень дав тобі гість мій. І в сьому персні є отрова. Тако речу?

Домажирич не обзивався.

— Мовчиш. Зри тоді…

Гатило натиснув перстень указівним пальцем з одного боку, камінчик одтуливсь, і на долоню висипалася пучечка білого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.

— Вельми мало для такого можа, як я, — сказав він.

Адаміс глухо промовив:

— Я-м дав трохи Шаркові.

— Якому? Хто є то?

— Пес…

Князь пристояв, тоді повернувся й вийшов, й Адаміс поплентав услід йому, знаючи напевно, куди той іде. Гатило спинився тільки біля терему домажиричевого.

— Клич.

Адаміс подививсь докруж. Пса в дворищі не було ніде, й він подався до низенької кліті, де стояла собача буда. Коло буди, відкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес із обрубаними для лютості вухами. Адаміс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч і не встигла ще заклякнути.

— Коли дав йому-с отрови?

— Тому два дні, — прохрипів грек. — Сього дні рано ще бігав…

Адаміс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимін того вечора запевняв, що Аттіла не вмре від порошку в персні, лише по якомусь часі заслабне й стане згідливіший у переговорах, а се так необхідно для Греції…

Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який і досі тримав на долоні, але порох прилип у спітнілій жмені. Князь обернувся й пішов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамісового двору. За півгодини в супроводі Борислава, Вишати та п’ятьох комонників о коп’ях він проминув Полудневі ворота й одразу погнав коня вскач. Адаміс усе те бачив, і серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.