«У значений час разом із слами Західньої Римської імперії, — пише Пріск, — ми смо предстали Аттілі при вході до столової світлиці. Тут кравчі, за поконом землі сієї, піднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров’я царя їхнього. Випивши, ми пішли смо на вречені нам місця коло столу. Ослони стояли обабоки світлиці. Посередині, за столом инчим, сидів Аттіла в кріслі. Позад нього, на звишінні в кілько приступок, було його царське місце — під пологом з різноличного цвіту ткання. Такі пологи над злюбним ложем вішають римляни й греки».

Первоповажні місця були за столом управоруч од царя. Ми смо сиділи з лівого боку. Вище за нас усівс’я Борич, найзнатніший серед скіфів. Конюший мостився на сідлиці вправуруч царського місця. Навпроти нього повсідались обидва сини Аттіли. Однако ж старший син був поруч нього, на которійсь розстані, трохи вище й сидів, шанобно потупивши зір перед вітцем».

Борислав, якого Пріск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього дні приїхав з далекої Мізії, з-за Дунаю, раз по раз підносив угору келиха й виголошував здоровниці за Великого князя, й за імператора Теодосія, й за другого імператора — Велентиніана. Велій болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:

— Борисе, — він називав його коротким іменням дуже рідко, але того дня сказав так навіть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодість і не було сиве волосся ні в князя, ні в його побратима. — Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморські, п’ють вино з водою.

— Хай відають, коли пирували в князя нашого! — весело відгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.

Пріск писав потім:

«Одмінні страви подавалися всім на серебляних блюдах.

А перед Аттілою було поставлене просте. Він був умірним у всьому. Гостям підношено золоті й серебляні чари, а його чара була деревляна. Одіж на ньому була такоже не ошатна й нічим не різнилась од инчих, може, тілько простотою. Ні висячий при боці меч, ні шнур’я варварських черевіїв, ні його комонна зброя не були здоблені золотом, камінцями чи абикотрими дорогоцінностями, яко в усіх инчих скіфів, що сиділи у світлиці».

Й заморські гості, й численні вельможі київські й не київські багато їли, ще більше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здіймався дедалі більший гамір. Кравчі та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та міняти порожні дзбани повними.

«З настанням вечора, коли були запалені свічі, прийшли суть два співці й почали виславляти подвиги Аттіли. Всі гості зворотили зори на них. Одні уподобляли пісні, инчі були у захваті, пом’януючи вславлювані раті. Діди ж, виснажені берем’ям літ і вже змирені духом, проливали сльози. За співцями виступив наперед скоморох і різноличними викрутасами покликав усепільний сміх.

Насамкінець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одіжжу, голосом і тілорухами, він мішав у казаннях своїх римську, гунську та готську мови й поморив усіх сміхом своїм…»

То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенісши столицю з Витичева назад до городу Києвого, взяв із собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пістряву свиту з різними рукавами, що сягали йому за коліна, в дивацькому клобукові з дзвоником і в чорній машкарі. Він, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповідав про те, як його буцімто розлучили злі люди з коханою голубицею. Пріск, якому сп’янілий Костан перекладав через десяте в п’яте, не второпав змісту арлекінади. Він думав, що ся щемка пригода справді сталася з тим сивим чоловіком, і дуже дивувався, чому «скіфи» так весело регочуть з чужого лиха.

«Під час сього приставляння тілько Аттіла не звертав ні на кого зору свого. З усміхом утішним він дивився на свого молодшого сина, реченого Юрій, який стояв збіч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоці».

Пир затягся до пізньої ночі, й Пріск теж упився. Вранці йому страшенно хотілося спати, та мусив розлучитися з м’яким ложем у консульській полотці під деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.

«Конюший мав звіщання з инчими вельможами й складав харатії від ім’я Аттіли до імператорів. З ним були писці, й серед оних — Рустицій родом з Верхньої Мізії. Його побрали полоном, але за велії цноти Аттіла взяв його до себе для складання писмь…»

Того-таки дня цариця Русана наказала своєму домажиричеві Адамісові привітати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечері записав до своїх пергаменів:

«Прийшли смо до нього вкупі з кількома скіфами й були смо вдостоєні благосклонного й привітного прийому, й нагощені добрими стравами. Всі, кої були на обіді, за поконом скіфським вітали нас, підводячись і підносячи нам повні чари, обнімаючи нас і чоломкаючи почередно…» Всі були задоволені — й гості, й господарі, бо переговори успішно завершилися. Лишавсь тільки прощальний пир у хоромі Великого князя київського. Й Пріскові здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з іншими, коли навіть поважний Ромул, сол західнього імператора, й той пішов у танок серед гамірної світлиці.