Нарешті настав і прощальний пир — відпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязі, русини теж убрались по-святковому. Всі обмінювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многі літа й великі звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидів уже не його старший син Данко, якого князь відіслав у далекі землі, а Богданів тесть, білий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сімдесятилітній жупан щось розважливо казав Гатилові, й той лише зрідка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалі лишалися в доброму зиченні.

Через три дні посольства, багато обдаровані Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всіх квапився чомусь консул Максимін. Пріск хотів був уже підійти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подія, що завадила йому зробити се…

Місяця того-таки

Відколи зустрів у Києвому городі земляків своїх, Адаміс перебував у якомусь піднесеному святковому настрої. З пам’яті виринали давно забуті події далекого дитинства та нещасливих юнацьких років, що принесли йому полон і робство. Переходячи з рук до рук, він урешті потрапив у двір малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скаредністю й був можем вельми грубим і жорстоким. І хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б він того далекого морозовитого дня листопада літа 433-го не врятував молодого Київського князя.

Тоді Богдан купив його в свого болярчна за великі гроші й одпустив на волю. Адаміс не знав, що з нею робити, з тією волею. То була для нього цілковита несподіванка,, й він ходив кілька день мов приголомшений. Здійснилася його давня болюча мрія. Тепер він міг нарешті повернутись у рідну землю. Та непевні сили тримали його тут, мов на припоні.

Так він, зібравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречників і мав намір із ними разом дістатися рідних країв. Але по тижні часу раптом знову з’явивсь у Києвому городі. Й не тільки чуття вдячності до дивакуватого князя київського привели його назад. За кільканадцять верст у чепурненькому Вишгородці жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сієї землі.

Раніше він не міг і мислити собі про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамісові, лишалося ще багато літ неволі. За сей час Божану видали б заміж і, звичайно, не робові в руки, такому, як він. Але тепер усе змінилось. Адамісові прийшла несподівана воля, й він ставав рівноправним чоловіком, незгірш за батька Божаниного.

Діва теж наполягла на своєму, й її не довелось навіть умикати проти вітцевого веління. Адаміс із молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току під заборолом городу Києвого, де вже стояло кілька хиж, і зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й він би й далі жив отак, але Борислав, кому належав Тік із діда й прадіда, вирішив зігнати посадців зі своєї землі й оселити їх під Ворожіллю.

Адаміс пішов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чільником, тоді тивуном, а по п’яти роках і домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адаміс ізвів собі власний терем під заборолом княжого двору.

Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щоліта дарувала йому сина чи доньку. Адаміс був задоволений життям своїм, і тільки туга за далекою вітчиною труїла йому дні. Часом серце Адамісове заливалося слізьми, й він ладен був пішки йти в ті краї, де народився й звідки привели його сюди в кайданах. Але щоденні клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адаміс нікуди не йшов і лишався в своєму привітному теремі коло княжого двірця. Він перейняв і мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нічим не відрізнявсь од русинів-киян, хіба що був трохи смаглявіший.

Але зустріч із Пріском та іншими земляками розвередила стару його рану. Він не проминав нагоди, щоб побути з Пріском бодай трохи, бо Максиміна, поважного й непривітного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кількома словами перекинутися з молодим одноплемінцем своєю рідною й вже трохи призабутою мовою. Й із тривогою та щемом у серці думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привітним і щирим земляком. І ладен був садовити на воза й жону, й дрібних дітей і їхати світ за очі, туди, де народився й виріс і де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, — туди, де жили греки.

Він і вблагав княгиню запросити слів уже не до неї, як перш, а до нього, Адаміса. Й вітав гостей, як і чим тільки був спроможний.

По тому дні серце ще дужче млоїлося в грудях, і він ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. І не відав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урешті мав-таки настати, бо єдине, що не повертається ніколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обід, Адаміс прийшов до свого нового друга з подарунками.

— Се для тебе, друже, — сказав він, даючи йому великого срібного келиха з широкими золотими вінцями. — Згадуй мене на нашій землі. А се для хорому божого. Нехай слуги Христові помоляться за грішну душу раба божого Адаміса, — й подав Пріскові кубок зі щирого золота. — Се ж… — Адаміс одвернувся, бо раптові сльози стиснули йому горлянку. — Се ж… Се відвези вітцеві моєму й мамі рідній моїй… Якщо вони в животі й здоров’ї…