Тяжко дихаючи, я озирнувся на Порецького. З його очей котилися сльози — мені здалося, що він розуміє і відчуває моторошний зміст того, що бачить.
Людський потік загубився в тумані. Здалося, що попереду засяяло світло і ми прискорили ходу. Але це не був вихід. Перед нами знов стояв інженер. Його оточувало світло, зловісне мертвенне світло, яке робило всіх однаковими.
Гопнер сміявся. Він задирав голову і сміявся, і сміх його був веселим, життєрадісним і запалюючим.
— Ви хотіли мене вбити! Але ж мене ще немає!
Інженер сміявся і поступово збільшувався у нас на очах. Через мить десь зверху до нас долітав його регіт і громовий голос.
— І дам вам врожай, який ви не сіяли, і будівлі, які не будували, і народи, які будуть служити вам…
Невдовзі тільки далека луна доносилася до нас.
Один з козаків крикнув. Я побачив, як висохла рука з гачкуватими пальцями, вихопилась із туману і вчепилася йому в плече. Козак вистрілив з рушниці в туман, і звідти долетіло хрипіння пораненого звіра. Якісь тіні з харчанням виринули з темряви.
— Рятуй Наталку! — страшно крикнув Порецький і випалив у них. Козак підхопив мою гвинтівку.
— Тікайте, пане, а ми з ними поговоримо.
Притискуючи до себе Наталку, я побіг. Позаду бухали постріли, крики і ревіння жахливих, створених пекельною силою істот.
Нарешті перед собою я побачив прямокутний отвір, через який ми ввечері пробралися в це кляте місце. Крок, ще один крок. Гостре почуття небезпеки примусило мене озирнутися. Нас швидко наздоганяло химерне створіння із сліпучими від тваринної люті очима. Я відразу згадав казки про песиголовців. Воно неслося на півзігнутих ногах і в цих рухах було моторошне поєднання мавпячих і людських рис. З пащі на всі боки бризкала слина і кров.
Я обережно поклав Наталену і пішов назустріч чудовиську. Вихопив з чохла мисливський ніж і прийняв стійку, яку бачив на малюнках про полювання на ведмедів. Тепер я нічого не боявся.
З ревінням песиголовець стрибнув на мене. Я відскочив, пропускаючи його повз себе, але трохи не розрахував — гострі, мов леза, пазурі вогнем пройшлися по ребрах. Поки він повертався, я встиг підскочити і з усієї сили всадив довгий ніж прямо в груди. Створіння відразу скрутилося на підлозі. Тільки після цього я відчув паралізуючий переляк. Якби не думка про Наталену, я так би і застиг на ватяних ногах в очікуванні смерті. Зчепивши зуби я підбіг до дівчини, підняв її і кинувся до виходу.
…І холодне гілля вдарило мені в обличчя, коли ми вихопилися з чорного отвору. Далеким відлунням гупав у скронях останній вигук старого Порецького —– "Рятуй Наталку!". Розпанахані м’язи на ребрах нестерпно боліли. Я біг, щосили притискуючи легке тіло дівчини до себе. Десь попереду була галявина біля шляху, де стояв з кіньми ще один козак Порецького — Остап. Ноги ковзали по слизькій землі. Позаду, з тяжким хрипом і тріском, наближалася гонитва. Я оступився і впав на коліна, ледве втримавши непритомну дівчину. Цей ліс допомагав їм. Ногу проштрикнув раптовий і гострий біль. Вигук болю вихопився з моєї горлянки. Вже не знаю, за допомогою яких сил я підвівся і побіг далі, відчуваючи, що зараз мої легені розірвуться від нелюдської напруги. Довге виття сталевою ниткою врізалося у мозок, паралізуючи волю. З останніх сил я видерся на галявину. В місячному сяйві блимнули вирячені від божевільного переляку очі Остапа, який майже висів, вчепившися у повіддя двох оскаженілих коней.
— Пане, інші коні втекли! — закричав він.
Ледь переступаючи ногами, я добрів до нього.
— Жени зараз на станцію, — мої слова вилітали з рота разом з кров’ю, — всі гроші в тебе, довезеш панну… у Київ, ти знаєш, до гімназії … сюди більше не вертайся.
Остап вскочив на коня. Я обняв Наталену. Очі її були заплющені. Я знав, що бачу мою кохану в останній раз.
Остап підхопив її і його кінь прожогом вилетів на шлях.
Стогнучи від пекучого болю, я ледь зібрався на коня. Відчувши мою слабкість, він відразу піднявся на дибки. Я ледь втримався, вчепившись у гриву. Низький чорний клубок з риком вилетів на галявину. Мій кінь рвонув вперед. Холодний вітер батогом хвостонув в обличчя. Тепер я був впевнений, що гонитва попрямує за мною.
Мені здалося, що довгий шлях до палацу мій кінь подолав одним стрибком. Я зіскочив з нього, і він, гублячи білі шматки піни, полетів далі.
Палац вмирав.
Я зачинив вхідні двері, доплентався до зали, запалив лампу. Декілька слів у щоденник. Віднайдена ще у дитинстві схованка у каміні. Поклавши туди щоденник, я розпалив у ньому дрова.
Вхідні двері тріснули, випинаючись від тяжкого удару.
Я не достануся їм. Двері ось — ось впадуть під тиском. Звичний світ різко звузився, окреслений світлом від камінного вогню Далі — темрява, яка зараз увірветься і сюди.
Старовинний батьків пістоль, тепло від каміну приємно зігріває понівечену спину. Я підношу ствол до обличчя, палець повільно лягає на гачок. Все…
Я підхопився. За вікном вдарив грім. На вулиці суцільної стіною стояла злива. Ошелешено кліпаючи очима, я декілька хвилин крутив головою. Поступово до мене стало доходити, що я знаходжуся в маленькій кімнаті — злиденному житлі українських вигнанців. Наталка спала біля мене, і її руки міцно тримали мене за лікоть. Серце надсадно калатало мені у грудях, тіло було вкрито холодним потом. Я полегшено позіхнув, зрозумівши, що це сон. Я ліг на спину і довго дивився у стелю, згадуючи всі деталі свого марення. Неясне відчуття примусило мене підвестися і підійти до дзеркала. Я здер з себе сорочку і при світлі сіріючого ранку, несподівано, побачив у себе на ребрах декілька загоєних багрових шрамів.