Про УКРЛІТ.ORG

Басаврюк ХХ

C. 41

Білий Дмитро Дмитрович

Твори Білого
Скачати текст твору: txt (540 КБ) pdf (384 КБ)

Calibri

-A A A+

Прояснилося, і я побачив смутні обриси людини, яка сиділа в зручному кріслі перед нами. Ми зупинилися.

Здавалося, що чоловік слухає нечутну для нас музику. Потім він неспішно повернувся. Це був інженер Гопнер. Він хитрувато посміхався, м’яко потираючи руки.

— Де Наталка? –люто прохрипів Порецький.

— Їй добре. Можливо, ми повернемо її вам після порозуміння з паном Анджеєм.

Я відчув, як гаряча хвиля ненависті накочується на мене. Не тямлячи себе від гніву, підскочив до нього.

— Що за підлість! Собака!

Інженер голосно засміявся.

— От же ця шляхта! Мабуть, сумно стане на світі без ваших блазенських витівок з так званою честю і гідністю. Але світ потребує кардинального оздоровлення.

Обличчя Гопнера відразу стало замисленим. Він продовжив, говорячи скоріше до самого себе.

— І ви будете зайвими з цими застарілими уявленнями, — він клацнув пальцями, немовби підшукуючи влучний вислів, — О! Паразитуючий клас! І ці козаки — реакційна архаїка. Але все незабаром тут стане іншим. Ідеальним суспільством. Взагалі, нам і рукопис не потрібен. Ну хто повірить в містику з таємними силами і Храмами Жаху, коли всі передові люди сприймають світ через прогресивні теорії одного з наших будівничих, в якій все так просто і зрозуміло пояснюється економічним розвитком і класовою боротьбою.

Небезпека в іншому. В вашому впертому народі. Мабуть, буде тяжко долучити його до світового поступу, але без витривалих і слухняних рабів, без необмежених ресурсів ми не зможемо реалізувати наші довгострокові внески. Пам’ятаю, як ледь не пропала наша праця при цьому навіженому Хмельницькому. Прийшлося ділитися з поляками і Москвою. Але все буде по-іншому, все буде наше. Все готове.

Я перебив його промову.

— Ким ти є насправді?

Гопнер немовби згадав про нас.

— Ти хочеш знати, хто ми такі! Та ти не знаєш, ким ти є сам! Порецький багатомовно клацнув курком.

— Або ти віддаєш нам дівчину, або… — і він націлив рушницю прямо в груди інженера. Раптом ми прочули зойк, сповнений відчаю. Кричала Наталка. Обличчя старого стало попелястим, я зрозумів, що він зараз вистрілить, і крикнув.

— Не треба!

Мій вигук заглушив гуркіт пострілу. З двох стволів вирвався білий дим і яскраве полум’я — скрізь них я смутно побачив, як Гопнера підкинуло і він гепнувся назад в крісло. Я кинувся до нього — і відсахнувся. Тепер на Гопнері замість франтуватого смугастого костюму з метеликом була шкірянка, перетягнута блискучою портупеєю з дивним червоним знаком на грудях. На ногах були галіфе кольору хакі і чоботи, а на голові чудернацький гостроверхий ковпак з червоною пентаграмою. Незважаючи на широкі рвані рани від картечі, з яких густо сочилася кров, він підхопився і загорлав дивні слова, дивлячись кудись поверх наших голів.

— Товариші, ворогам не здолати наші залізні ряди! Могутньою рукою ми задавимо хижу гідру контрреволюції! Зміцнимо пролетарські лави!

Гримнув другий постріл — на цей раз не витримали нерви в одного з козаків — перевтілений Гопнер знову відлетів назад, коли пороховий дим розсіявся, він знов стояв перед нами — груди його, здавалося, були пробиті картеччю наскрізь, і тому звуки його голосу змішувалися з хрипом, свистом і булькотінням. На цей раз на ньому був зелений френч. Інженер надривно кричав.

— Тепер ми добре бачимо, як український буржуазний націоналізм остаточно показав своє звіряче обличчя, але партія зможе дати гідну відсіч цим жалюгідним покидькам, які не мають нічого спільного з українським народом, відданим справі служіння справі інтернаціоналізму…

Огидно було дивитися на цю примарну постать, яка перевтілювалася на очах, заступаючи нам шлях. Я вдарив його кольбою і він покотився кудись у туман, але і звідти долітало глухе нерозбірливе буботіння. Я зміг розібрати: — "Дорогі друзі, святкуючи річницю довгоочікуваної незалежності України…" Але часу прислухатися до цього марення не було — ми побігли туди, звідки долетів крик Наталки.

Туман роз’їдав очі і забивав легені. Я бачив лише непевні силуети своїх супутників. Наталка вибігла нам назустріч — її біла сорочка немов зіткалася в повітрі прямо перед нами. Побачивши нас, вона різко зупинилася… і побігла назад. Я швидко наздогнав її і обхопив руками, але вона, дивлячись божевільними очима, закляклими від жаху, несамовито забилася в моїх обіймах. Старий і я намагалися її заспокоїти, але вона не чула і не бачила нас. Несподівано Наталка перестала пручатися і обвисла у мене на руках. Я загорнув її в свою легку куртку і, підхопивши на руки, пішов назад.

Я брів навмання. Здавалося, що ми заблукали — жодна прикмета не підказувала нам шлях до виходу. Попереду щось зарухалося.

Я придивився до темряви і моє волосся стало сторчма. З обох боків повз нас понуро і мовчки брели людські постаті. Їх було дуже багато, і з кожним кроком ставало все більше. Мені здалося, що я опинився в самому пеклі, але ці люди ніяк не нагадували дантівських грішників. Більшість з них була одягнута в прості селянські свитки і сіряки, але серед них чимало мали на собі добрі міські костюми або військові строї, багато зразків одягу були мені не знайомими. Люди брели цілими родинами — жінки тримали за руки дітей, інші несли на руках немовлят. Діти дивилися поперед себе великими дорослими очима, і це було найжахливішим. Здавалося, цілий народ, покірний і приречений, брів на заклання.

Білий Д. Д. Басаврюк ХХ // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - №2 (6), 1999.; №3-4 (7-8), 1999.
 
 
вгору