Про УКРЛІТ.ORG

Басаврюк ХХ

C. 39

Білий Дмитро Дмитрович

Твори Білого
Скачати текст твору: txt (540 КБ) pdf (384 КБ)

Calibri

-A A A+

— Не треба!, — але було запізно — священика пронизав пекельний погляд.

— Дивися на мене! — закричав Балковий і кинувся до дівчини. В руках він тримав великий білий рушник, мережаний червоним та чорним. З губ Наталі зірвався придушений стогін. Балковий повільно витягнув рушник перед собою. Декілька хвилин вони стояли навпроти один одного.

Очі Наталі закрилися, і вона доторкнулася пальцями до рушника.

Десь грала музика.

 

ЧАСТИНА III

Храм Жаху
1.

Я, не поспішаючи, йшов вдовж довгих книжкових стелажів. В одній руці тримав фоліянт про німецькі замки, шукаючи місце, звідки взяв його. Іншою рукою обережно проводив по твердих книжкових обкладинках. Доторк до кожної книги давав неповторне відчуття наближення до безмежних знань, зібраних за пожовклими шкіряними і картонними брамами.

В книгозбірні було тихо і прохолодно. Десь за лабіринтами стелажів чулися тихі кроки інших щасливців, допущених до святая святих відділу рідкісних видань університетської бібліотеки.

Так я міг ходити годинами, — назви книг і імена авторів породжували безліч асоціацій і думок, достатніх для довгих роздумів. Лише іноді я не витримував і витягував якийсь старий том, і тоді надовго застигав, гортаючи зліплені сторінки. Люди, зображені на гравюрах, ідеї і відкриття захоплювали розум і тоді починав відчувати, як розчиняєшся в подіях і буревіях давно минулих століть і далеких країн. Але знання завжди викликало відчай — ніколи не можливо знати все, що відбувалося колись, ніколи не можна знати, що буде відбуватися далі і, навіть те, що відбувається зараз, і тоді мені здавалося, що книги і знання це самоомана –гонитва за вирієм, марне сподівання зберегти вічність, заховавшись за чорними рядками літер і малюнків. Пройде трохи часу, навічно спочинуть герої трагедій, світових війн і політичних катастроф — і що залишиться для нас? Залежно від багатомовності хроністів, прикрашена і цікава історія. Чим вона є — навряд чи вчителькою життя, скоріше захоплюючим чтивом до чашки кави.

Я з сумом подумав, що і ми, покоління, яке вмирало чотири роки за дивну країну, якої так і не стало, нічого не залишимо після себе, окрім сотень томів, які навряд чи чомусь навчать наступних у безконечній черзі будівничих міфічної держави. Як би не було, здавалося, що ми вже пройшли свій відтинок. І це було найгірше.

Взагалі і я, і мовчазний полковник, іронічний Кожух, самовпевнений Бойчук і мудрий отець Василь, всі ми женемся за нашим часом, який минув восени 1920 році.

Але чому саме ми зіткнулися з загадкою, яка знаходилася так далеко за межею всіх людських уявлень про здоровий глузд і реальність?

Нарешті я розшукав місце для книги і акуратно вставив на місце путівник. Це повернуло мої думки до останніх подій.

Ми повернулися з Німеччини без особливих перешкод і відразу знайшли повідомлення про від’їзд Бойчука і панотця до Австрії. Довелось і нам відправитися туди. Наша машина прийшла першою, ми забрали Наталю, Бойчука, панотця і швидко покинули санаторій. Коли ми їхали нічною дорогою, повз нас промчалася велика машина з критим верхом. Бойчук довгим поглядом провів зникаючий блиск фар, але нічого не сказав.

Ми вирішили не ризикувати і не затримуватися довго в Подебрадах. Наталю тимчасово влаштували на квартирі Івана Донця, який разом з дружиною у цей час працював далеко за містом на арендованій землі. Кожух відправився на ферму до Марти владнати відомі тільки йому проблеми, ми з полковником розбирали записи професора Курца, отримані у Темпельгофі, Бойчук безуспішно намагався злагодити політичні суперечки, які спалахнули в середовищі місцевого відділення Організації, а отець Василь попрохав дати йому час на піст, молитви і роздуми після "відпочинку" у санаторії. Так чи інакше, але ми готувалися до наступного кроку нашої місії.

Я повернувся і пішов до виходу. Спускаючись по сходах бібліотеки, я зненацька відчув чийсь гострий погляд. Трохи сповільнив кроки, потім, немов випадково, обернувся. У м’яких променях серпневого сонця стародавній будинок бібліотеки мирно височив, декілька заклопотаних студентів неспішно спускалися за мною.

Я вийшов на вулицю, завернув за ріг, і знов пронизливе відчуття недоброго погляду охопило мене. Біля години я плутав по місту, намагаючися відчепитися від можливих таємничих спостерігачів. Іноді мені здавалося, що все спокійно і переслідування просто мариться, але згодом знову накочувалося гостре почуття незбагненної тривоги. Декілька разів я пробував несподівано озирнутися, зупинявся біля дзеркальних вітрин магазинів — нікого підозрілого позаду не було.

Місто я знав непогано — деякий час підробляв водієм таксі. Нарешті я вибрався на Жижкову алею. Насолоджуючись останніми тижнями літа, міщани чинно проходжалися поміж старими деревами під музику військового духового оркестру і світ, здавалося, назавжди забув свої біди і війни.

Один я був далекий від цього непорушного спокою. Здавалося, що навколо мене невпинно звужується коло невидимих переслідувачів.

Білий Д. Д. Басаврюк ХХ // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - №2 (6), 1999.; №3-4 (7-8), 1999.
 
 
вгору