Ми перезирнулися.

— Скажіть, графе, а чим можна вбити вервольфа? — запитав полковник.

— Тут є багато засобів. Згідно з протестантськими легендами, найбільш надійним є класичний — срібна куля. Хоча більшість випадків полювання на вервольфів припадала на часи, коли не було вогнепальної зброї. А втім, панове, боюся, що я занадто втомив вас. Кімнати для гостей нагорі, і Йоган проведе вас.

Ми чемно подякували господарю. Я гречно поцілував руку Гретхен. У неї були очі, які засліплювали ультрамарином навіть при світлі свічок. На вигляд їй було біля тридцяти років. Русяве волосся, бліде витончене обличчя. "Ну тепер мені залишилося врятувати її від захожих вервольфів — і я прокинусь у себе в Подебрадах," — подумав я і відправився за Йоганом, який для своїх років досить швидко дременув з канделябром в якийсь темний прохід.

Моя кімната була велика, темна і холодна. По ліжку можна було запросто проїхатися на махновській тачанці. Йоган запалив свічку і, мов тінь, зник. Десь за стіною повинні були розміщуватися мої супутники, і я вирішив піти на їх пошуки. Я вийшов у темний коридор. Кроки глухо відбивалися в нічній тиші. Відчинив двері сусідньої кімнати. Там горіла свічка і було порожньо. Раптом позаду почув голос:

— Як тобі все це, Андрію?

Я обернувся — позаду стояв Кожух і щось ховав до кишені.

— Знаєш, сотнику, ніколи не думав, що стану персонажем готичного роману.

Кожух тяжко зітхнув і всівся у гігантське крісло.

— Відчуваю, що нічого ми тут не знайдемо, окрім запалення легенів. На дворі спека, а тут як у криниці.

Двері відчинилися… і до нас приєднався полковник.

— Ну що, панове, підіб’ємо підсумки. Ваша думка, пане Балковий.

— На цей момент ми маємо тевтонський замок з божевільним, але досить гостинним господарем і таємничою Лорелеєю, а також повну невизначеність у предметі наших пошуків.

Втрутився Кожух:

— А яка ваша думка, пане полковнику?

— У нас є час, будемо чекати. Про всяк випадок потурбуємося про нашу безпеку.

— Є підстави? –запитав я.

Полковник мовчки кивнув на вузьке віконце. На чорному небі, підкреслений темною хмарою, яскраво світився повний місяць.

5.

…Священне вогнище кидало криваві відблиски на м’язисте тіло чоловіка з кошлатою бородою. Очі були закриті, голова закинута назад, тулуб повільно розхитувався, а з рота вилітали глухі наспіви. Час від часу чоловік повільно кидав у вогнище сірий і чорний мох. Від цього вогнище спалахувало з новою силою, ніздрі чоловіка розширювалися, пожадливо втягуючи густі клуби білого диму.

Коливання тулубу ставали все більш швидкими. Раптом людина схопилася на ноги, потім, як підкошена, впала на коліна і сперлася на руки, спина прогнулася, голова піднялася обличчям до неба. Очі відкрилися. Зіниці жовтіли. Чоловік повільно поповз по землі, його рука потяглася до вовчої шкіри, що валялася неподалік. Миттєвим ривком чоловік схопив шкіру. Одним рухом обкрутив її навколо торса. Вовча голова опинилася зверху. При світлі вогнища клики червоніли. Крапля крові викотилася з роззявленої пащі і впала на землю. Чоловік підстрибнув і з гарчанням вчепився зубами собі в руку. Його борода стала блискучою від крові. Він закружляв навколо себе. Кружляння перетворилося на блискавичне коло. Він упав, але це вже була не людина. Могутні плечі збільшилися, особливо неприродно витягнулися руки з гіпертрофованими м’язами. Зі скривлених пальців стирчали довгі і криві кігті. Все тіло вкрилося чорною сплутаною вовною. Вигнуті ноги глибоко вчепилися кігтями в землю. Обличчя перетворилося на спотворену вовчу пащу, огидну від поєднання зі спотвореними людськими рисами. Жовті зіниці, які світилися жагою вбивства, повільно піднялися вгору. Паща застигла, очі вп’ялися в темніючі поблизу стіни замку. З горла напівлюдини–напівзвіра вирвалося довге протяжне виття…

* * *

…Мене майже виштовхнуло з ліжка. Я очманіло стрибнув до рушниці і тільки тоді зрозумів, чого я так перелякався, — з боку лісу лунало моторошне виття, в якому було стільки невимовного болю, ненависті й люті, звірячої і людської водночас. За вікном стояла глуха ніч. Я знову сів на ліжко. Мені стало страшно. Я зрозумів, що нарешті вірю полковнику, його божевільній розповіді і тому, що сам втрапив у пригоду, яка буде для мене набагато більш небезпечною, ніж три роки війни.

Після сніданку невтомний господар надзвичайно відповідально підійшов до екскурсії. Нам довелося облазити за ним більшість замкових споруд, піднятися до всіх чотирьох башт і здійснити неймовірно довгий підйом по спіральній драбині бергфріду. Звичайно, що це супроводжувалося колоритними розповідями про безкінечну, як драбина бергфріду, історію Ордену.

Тільки під час обіду я наважився запитати господаря:

— Шановний графе, ви чули сьогодні вночі дивні звуки з боку лісу?

Граф замовк і сумно подивився на мене:

— Так, ви теж чули виття вервольфа?

— Я раніше ніколи не чув виття вервольфа.