За декілька хвилин наполегливого гупання у ворота, полковник кинув кільце. Ми почекали трохи, і за справу взявся я. Потім, після перерви, у ворота загупав Кожух. Думаю, що в душі він сподівався, що господарі замку давно вже перемерли або подалися до більш цивілізованих місць, і ми повернемося до свого звичного життя. Але, за своєю звичкою, Кожух всі справи доводив до кінця, і тому я був впевнений, що він буде гупати, поки всі покоління тевтонців не вилізуть зі своїх домовин, аби відчепитися від впертого кубанця. Принаймні ми не сумнівалися, що жодне військо у світі не брало цей замок приступом більш настирливо, ніж це робив Кожух.

Минуло не менше ніж півгодини, поки нарешті за стіною щось загриміло, загуло, і зі страшним скреготом над воротами відкрилося невеличке віконце. Там з’явилося обличчя з величезними сивими вусами. Не досить чемно дідуган загорлав:

— Кого там чорти несуть!

Полковник надзвичайно ввічливо розповів про вигадану мету нашого приїзду. Старий пильно подивився на нас з-під кошлатих брів. Мені здалося, що на нас дивиться оживлений портрет Ніцше. Пауза затяглася. Ми вже вирішили, що старий заснув, або, не дай Боже, вмер. Але він несподівано запитав:

— У вас є порох?

— Є.

— Насипте на кам’яний виступ перед воротами жменю пороху.

Полковник дістав з коробки декілька набоїв, розколупав їх і висипав порох на виступ.

— Добре, тепер дістаньте ніж з широким лезом.

Ми з полковником розгублено перезирнулися, потім якось одночасно подивилися на Кожуха. Той потиснув плечима — і в руках у нього несподівано, як у фокусника, з’явився довгий кавказький кинджал у срібних піхвах. Старий задоволено загорлав:

— Встромить його у ворота перед виступом так, щоб у лезі відбивався порох.

Кожух одним рухом всадив кинджал у ворота. У блискучому лезі я побачив суху жменю пороху і наші викривлені обличчя.

Зверху почулося задоволено:

— А тепер дивіться на лезо і запалюйте порох!

Полковник дістав сірники і запалив. На мить лезо перетворилося на яскраве сонце. Я невільно заплющив очі.

Через хвилину я нарешті зміг щось побачити. Я підняв очі вгору. Біля віконця нагорі вже нікого не було. Ворота заскрипіли і повільно розчинилися. Перед нами стояв старий з рушницею в руках. Він полегшено зітхнув, опустив рушницю стволом донизу і урочисто оголосив:

— Граф Гельмут фон Темпельгофбауер. Заходьте, панове, тепер я бачу, що ви люди.

4.

Полковник швидко домовився з господарем про платню за ґрунтовну екскурсію та знайомство із залами і бібліотекою замку. Ми йшли за господарем по подвір’ю. На хвилину в мене з’явився сумнів щодо реальності подій останніх кількох сторіч. Принаймні, всередині цього замку час зупинився. Навіть старий напіввійськовий сюртук графа, не кажучи про наші досить сучасні костюми, здавався недоречним у цьому застиглому царстві середньовіччя. Видно було, що майже ніхто не займався впорядкуванням замкового господарства. Густий зелений плющ рясно заплітав стіни та господарські споруди. Ми пройшли повз готичну каплицю і підійшли до двоповерхового кам’яного будинку. Над вхідними воротами було вирізьблене латиною:

Ordo domus Sanctae Mariae Teutonicorum…

Граф пояснив:

— Колись у цьому будинку мешкав магістр Ордену, відбувалися банкети рицарів. Тепер тут мешкаю я зі своєю донькою. Пропоную вам повечеряти і відпочити, а завтра я із задоволенням покажу вам замок більш детально.

Ми вечеряли у величезній залі. Судячи з її розмірів, тут запросто могла стати на постій вся наша сотня. Свічки кидали довгі тіні на стіни, з яких на нас дивилися великі портрети давно померлих рицарів Ордену. Голоси глухо відбивалися під темною кам’яною стелею. Враження, що я опинився в центрі забутої і похмурої легенди, поступово охоплювало мене. Нам подавав страви старезний слуга з довгими сивими бакенбардами. Біля господаря сиділа його донька Гретхен. У напівтемряві було важко розглянути її обличчя. Ми пили холодне вино, їли печеню і слухали старого. Сумнівів у тому, що він божевільний, у мене не виникало. Але слухати його було набагато цікавіше, ніж лекції професійних істориків. До мене долітав його сухий голос:

— У наш час люди більше вірять… газетам, ніж роздумам багатьох поколінь втаємничених. Наш Орден існує з 1198 року. Можете собі уявити, який величезний досвід був накопичений його членами за цей час! Але Знання може бути розкрите тільки втаємниченим, які мають вищу посвяту. Людей стає все більше, але за кількістю втрачається якість. І те, що за шість років ви — перші відвідувачі, свідчить про різке скорочення тих, хто може бути посвяченим.

Полковник запитав:

— Шановний графе, вибачте за невігластво, але що це за дивний ритуал, який ви примусили нас виконати перед воротами замку?

Граф засміявся. Від його сміху мені стало ніяково. Сміх різко увірвався.

— Ви, мабуть, чули, що цей замок був не просто орденською фортецею? Саме тут накопичувалося Знання, яке збирали наші рицарі з усіх усюдів світу. Нам вистачило розуму не дратувати владу своїми скарбами та Знанням, як це необережно зробили тамплієри. Навряд чи хто міг уявити, що германські невігласи, прості рубаки (а саме такими вважали тевтонців непосвячені), можуть мати зовсім іншу мету, ніж безкінечні війни з язичниками. А насправді! Де б не були наші загони — в темних і холодних балтійських лісах, гарячих пісках і оазах Палестини й Аравії, трансильванських горах і польських болотах, — головною метою було Знання. Віра і магія втаємничених інших народів, таємні ритуали прусських і литовських жерців, ісламських сект і містичних орденів, — все це ставало головною метою особливих членів Ордену, які нічим не відрізнялися від інших рицарів. Знання накопичувалося і ретельно зберігалося. Нам доводилося здійснювати досліди, які не завжди вдало закінчувалися. Я не можу вам розкрити всі обставини, але захоплення одного з наших ландмейстерів давньогерманською військовою магією призвело до певних неприємних наслідків. Коротко кажучи, було відтворено один ритуал перетворювання воїнів на легендарних вервольфів. Але злощасний ландмейстер забув про те, що необхідно не тільки створювати вервольфів, але і вміти перетворювати їх знов на людей. Нашим рицарям ледь вдалося, хоча і з великими втратами, винищити вервольфів у цій місцевості, ландмейстера відправили до монастиря, і здавалося, що з цим покінчено. Але комусь зі сторонніх вдалося зберегти таємницю. Ці створіння з’являлися навколо в часи великих війн і заворушень. Випадок, який стався дванадцять років тому, примусив мене стати більш обережним. Справа в тому, що вервольф не витримує зблиску сонця або пороху, особливо якщо воно відбивається в лезі меча або ножа.