Освітлюючи шлях смолоскипом, ми обережно пішли по сходинах. Я провів рукою по стіні, — вона була холодна і волога. Грета ледь могла йти, мені довелося майже нести її.

Граф, ідучи попереду, промовив:

— Замок має два рівні. Підземний набагато довший. Цей підземний хід з вітальні до арсеналу був проритий ще в часи Третього Хрестового Походу.

Мені здавалося, що ми йшли цілу вічність. Нарешті граф, який ішов попереду, зупинився, намацав щось на стіні і покрутив, — почувся тріск, і відкрився невеликий отвір. Ледь протиснувшись у нього, ми опинилися в залі арсеналу.

7.

Тепер ми знов опинилися посеред величезного сховища стародавньої зброї. Граф повернув вазу біля стіни — хід за нами зачинився. Я обережно посадив Грету в крісло. Здавалося, що вона не дихає, її очі були закриті, тіло розслаблене і безсиле. Граф відразу кинувся до дверей і зачинив їх на тяжкий засув. Я покрутив у руках рушницю. Тепер її холодний зблиск не надавав колишньої впевненості. Полковник відкинув свій "манліхер" на підлогу і запитав у графа:

— Нам потрібна зброя, справжня зброя.

— Ми зможемо тут протриматися. Він не пробереться сюди. З першими променями сонця вервольф перетвориться на людину.

— А далі? Перша ніч — і він перегризе нам горлянки. Вервольф почав полювання і він не зупиниться. Він повинен нас вбити.

— Чому?

— Професор Курц зміг би відповісти на це запитання.

— Хто ви і що вам треба?

— Вже шість років ми не знаємо, хто ми, можливо, ми і прийшли сюди, щоб дізнатися про це. До речі, ви обіцяли виконати прохання професора.

— Я зможу це зробити тільки після того, як ми вийдемо звідси.

— Зброя, графе, нам потрібна зброя.

Граф мовчки підійшов до величезної скрині, на якій лежали частини рицарських лат, і, відкинувши їх рукою, як непотрібний мотлох, відчинив важке вічко. Ми зацікавлено підійшли ближче. Тим часом граф дістав звідти два великі самостріли:

— Ці арбалети змогли врятувати життя рицарю фон Денцелю в 1254 році. Точніше, не вони, а стріли-болти, якими він зміг вразити двох вервольфів.

Я прийняв до рук самостріл. Він був важкий і холодний. Чомусь мені згадалося, що на першому гербі Києва був зображений самостріл. Граф дістав зі скрині невеликий шкіряний покрівець і подав полковнику:

— А це два болти. На жаль, тільки два.

Полковник розв’язав покрівець і дістав звідти коротку срібну стрілу. Ще одну він подав мені. Тяжкий болт був виплавлений із срібла, тільки на кінці були прироблені широкі шкіряні кінцівки замість звичного для стріл оперення. Я обернув болт до світла. На одній з його чотирьох стінок темніли вибиті руни. Граф обережно взяв стрілу з моїх рук:

— Якщо перекласти на сучасну німецьку, це означає приблизно таке: "Син темряви повернеться під владу сина сонця".

Граф дав нам коротку інструкцію щодо користування самострілами. Я вступив ногою в "стремено" арбалету і спеціальним приладом, "козячою ногою", натягнув тятиву з волячих жил. Мені здалося, що я тримаю найгрізнішу зброю. Полковник поклав болт на жолоб самострілу звично, немов всі свої походи провів з арбалетом в руках, прицілився кудись під стелю, опустив зброю і сказав графу:

— Зараз ми відкриємо двері і спробуємо його розстріляти з ваших арбалетів.

— Зачекайте, вдягніть ось це, — і граф дістав зі скрині два сталевих зі срібними інкрустаціями нагрудних панцири, на блискучій поверхні яких був ритуваний рицарський хрест, подібний до тих, які я бачив на старовинних козацьких прапорах.

Полковник потиснув плечима, але досить швидко надягнув на себе панцир. Мене вразило, наскільки личила його суворому, немов вирізьбленому з каменю, обличчю, сувора витонченість рицарського обладунку. Ми стояли перед дверима з натягнутими самострілами. Раптом граф сказав:

— Я не попередив вас. Вервольф не завжди вбиває свою здобич одразу.

* * *

…Вервольф знав, де ховаються люди, він оббіг навколо будинку і підскочив до його входу. Він відчував їх і він прагнув скоріше добратися до їх крові. Замок був тепер його нероздільним володінням. Вервольф повернув голову до місяця — і протяжливе виття пронеслося над замком.

* * *

В арсеналі стояла напружена тиша. Посередині зали ми влаштували щось на зразок барикади з перегорнутих лав та столів, наваливши на них щити й лати. Я зайняв лівий край загорожі, а полковник правий. Самостріли були заряджені і націлені на двері. Ми домовилися, що першим буде стріляти полковник. Про всякий випадок я поклав біля себе довгу алебарду і короткий меч. Граф, озброєний мечем та великим смолоскипом, замикав наш бойовий порядок. Грета так і залишалася в кріслі, і тільки слабке дихання свідчило про те, що вона жива.

Десь у глибині душі я сподівався, що вервольф не з’явиться. Очікування було нестерпним. Раптом мені почулося, що двері тихо зарипіли. Краєм ока я помітив, що полковник підібрався і поправив свій самостріл. З обох боків дверей ми поставили два смолоскипи, які давали непогане освітлення. Але я не міг зрозуміти, чи справді двері відчиняються, чи це здається від миготіння вогню. Пройшло ще кілька секунд, безкінечних, як вічність. Я відчув, що мої долоні стали мокрими від поту, а серце божевільно закалатало в грудях. Тепер було ясно видно, що двері повільно відчиняються. За ними почувся утробний, народжений з самого пекла рик. Краплі гарячого поту впали на очі, я витер його рукавом, і в цей момент двері розчахнулися навстіж. Все, що відбулося далі, зайняло декілька секунд. На порозі з’явилася темна зігнута постать. Дзенькнула тятива самострілу полковника — і срібний болт вп’явся в груди постаті. Весь арсенал затопив страховинний рик, постать впала. Я з жахом побачив, що це був зігнутий людський труп, який тримав перед собою в зубах вервольф. Той кинув його і одним стрибком опинився перед нашою барикадою. Я схопився, тримаючи самостріл прямо перед собою, гострий кінець болта дивився прямо у волохату грудну клітину вовкулаки. Крик мимоволі вихопився з моєї горлянки і я натиснув на спуск. Хтось стрибнув мені на спину. Я не зміг втриматися на ногах і впав на коліна. Стріла з тріском врізалася в перегорнутий стіл. Впавши на бік, я побачив тіло вервольфа, яке в довгому стрибку пролітало наді мною. Хтось чи щось залізними пальцями здавлювало мою горлянку. Сталевий нагрудник заскрипів під іклами. Я ледь зміг стати навколішки, намагаючись скинути невидимого ворога зі спини. Моя рука наштовхнулася на рукоять меча і я, задихаючись, перехопив його лезом назад і навмання штрикнув собі за спину. Крик відчаю обпалив мене. Кричала жінка. Я озирнувся, — позаду мене лежала, простромлена мечем наскрізь, Грета.