Допоміжний екіпаж слухав ту музику в заціпенінні, яке раптово скувало рухи, страхом наповнило очі. В голові Уїлфула кружляла одна думка: «Почекаємо… побачимо… — Він аж головою труснув, але ці двоє слів струмували по замкнутому колу: — Почекаємо… побачимо…»

І вже уявляв, як розходяться стелітові щити і в тунель вступають один за одним дужі красиві велетні — Головний екіпаж…

Та минав час, а нікого не було.

Музика вмовкла. Настала моторошна тиша.

Хлопці з Допоміжного екіпажу ніяково перезиралися, заціпеніння спадало з них, як пожухла шкіра, і ось деякі вже почали обмінюватись інформацією:

— Що це було?

— Це штучки нашої Софі.

— Музикальний антракт!

Обізвався Уїлфул, обводячи всіх поглядом:

— Тепер ми знаємо, що нікого, крім нас, на «Кентаврі» нема.

— То все її химери!

— Байки…

— Розкопки дадуть нам відповідь!

— Розкопки!

Уїлфул поклав руки на коробочку дистанційного керування, прикріплену до пояса, і натиснув кнопку. Роботи, що були незграбно застигли в тунелі, наче прокинулись зі сну. Блиснули цівки лазерів, засичав метал, і знову зазміївся зеленкуватий дим.

VII

Нарада Головного екіпажу розпочалася у великій рубці Керманича.

Бліді обличчя, синці під очима, особливо в жінок. Після камер анабіозу зореплавці були ослаблені, кволі, вкрай знесилені, але ситуація на «Кентаврі» вимагала негайного втручання.

Сиділи похмурі, невеселі. Ні жарту, ні посмішки, настрій пригнічений. Ще там, в камерах анабіозу, коли під музику Пробудження поволі верталася свідомість, з трепетною радістю думали: сталось! досягли! А воно, бач, не пройшли й половини відстані. Омріяна планетна система ще залишалась неймовірно далекою.

Знайомилися з Літописом «Кентавра» — електронна пам’ять видавала тремтливі рядки на екран, — але зосередитись було важко, думки розбігалися, й, може, від того кожен відчував, як поболює голова.

Нарешті Керманич попросив Софі вимкнути екран і висловитись самій. Вона ждала цього й була готова дати відповідь на запитання членів Головного екіпажу. Стала біля посірілого екрана і кілька секунд, немов загіпнотизована, дивилась на цих загадкових людей — синів і дочок Землі. Бачила їх уперше, та ще й так близько. У фільмах — то ж тільки тіні, а тут ось — живі!

— Аномалія поведінки Допоміжного екіпажу наростала поволі, отак, як у прямій починається крива…

Софі розповіла, як вона пробувала вплинути на хід подій, виграти час, — адже кожен порух сферичного календаря наближає «Кентавр» до мети. Та коли виникла загроза для Головного екіпажу…

— Ти зробила цілком правильно, ввімкнувши сигнал, — сказав Керманич. — Але як ти змогла не приєднатися до них?

Зореплавців обвіяло холодом: якби Софі була заодно з Уїлфулом, їм би не сидіти зараз отут, вони б ніколи більше не побачили світла зірок…

— Почуття обов’язку, — відповіла Софі, — ось що втримало мене від згубного кроку.

— Почуття обов’язку… — замислено повторив Керманич. Помовчав трохи, а тоді звернувся до біоніків-програмістів: — Чули, товариші? Почуття обов’язку!

Коли Софі розповіла про шахові турніри, Керманич усміхнувся:

— Число варіантів у шахах приблизно дорівнює 10 у 120-му ступені. Усе людство за все своє життя, нічим іншим не займаючись, не змогло б перебрати їх. Шахи — невичерпна творчість, саме творчість.

Софі стояла мовчки і думала про свою обмеженість.

Потім промовляли конструктори, астрономи, біоніки, медики, психологи… Йшлося про недосконалість поведінки Уїлфула і його товаришів. Кожен із фахівців намагався виявити конкретні причини, прорахунки програми тощо. Це підкріплювалося складними розрахунками.

Уважно вислухавши всіх, Керманич сказав:

— Причина, товариші, лежить значно глибше… Це явище треба розглядати у філософському плані. Немає і не може бути застиглої форми матерії. Це — рух, процес, і в ході його кількісні параметри неминуче призводять до якісних змін. Для нас важливо з найбільшою імовірністю передбачити поріг, межу, коли настають ці якісні зміни…

Софі нічого не розуміла, хоч пам’ять її фіксувала кожне слово.

Дискусія пішла по іншому руслу. Нарешті було вирішено: Допоміжний екіпаж має пройти через Лабораторію № 1.

Софі знала, що така Лабораторія на «Кентаврі» є, але праця в ній не входила в обов’язки Допоміжного екіпажу, і навіть вона сама ніколи не заглядала в те герметично закрите приміщення. Може, це з її боку недогляд?

— Цю Лабораторію, Софі, можна спрощено назвати біохімічною. Кожен з Допоміжного екіпажу, прийнявши там комплекс процедур, вийде інтелектуально оновленим, інакшим.

— А пам’ять?

— Пам’ять буде стерта. Натомість закарбується нове фахове знання.

— То це будуть зовсім інші істоти? Без тих індивідуальних особливостей…

— Звичайно. Але вам, Софі, це не загрожує, ваш інтелект не потребує корекції. Ви настільки олюднились, що…

— Мені їх жаль, і Уїлфула, і всіх…

— Іншої альтернативи нема. — У голосі Керманича почулися суворі нотки. — Інакше ми не досягнемо мети. Зрозумійте це, Софі, і сприйміть як необхідність. Тільки за цієї умови ви впораєтесь із своїми обов’язками.

— Я?

— Так. Ми — знову в анабіоз, а ви лишаєтесь на своєму посту. Вас ознайомлять з усіма програмами Лабораторії № 1, і, на випадок нових аномалій, упораєтесь самі. Зрозуміло?

Софі в замішанні опустила очі.

— І ви довіряєтесь мені? Керманич поглянув на неї пильніше:

— А чому б не довіритись? Ви заслужили цілковите довір’я.

Софі помовчала, потім тихо сказала:

— Мені їх шкода… В цьому немає ніякої логіки, але… Пропустіть і мене через Лабораторію. Бо те почуття… Я піду з Уїлфулом…

Керманич зітхнув. Ніяк не вдається створити ідеальних біороботів. Гадав, що Софі стане взірцем, а виходить — і в неї аномалія.

— Ну, що ж… Тоді з вас і почнемо. — Він торкнувся кнопки, і в стіні зачорнів отвір. — Ідіть, Софі!

Старша операторка ледь помітно здригнулась і покрокувала до тієї пащі.

— Прощай, Софі… — прошепотів Керманич.