Софі, як і її суперники, грала в шахи по пам’яті. Сидячи в своєму операторському кріслі, за допомогою телевізійної системи передавала ходи на екран Шахового клубу. Коли Уїлфул в обох партіях домігся нічиєї, вона довго аналізувала хід боротьби, намагаючись виявити свої промахи. Ще й ще відновлювала партії, обмірковувала ходи — все було суворо логічно! Там, де вона хотіла зробити прорив, з’являвся захисний щит, куди б вона не кинулась, усюди був захисний мур. Сірий, непробивний, непорушний. Невже справді тупик?

Софі намагалася вивести гру на простір, де можуть виникати несподівані ситуації, але в кожній партії на неї все-таки чигала нічия. Жодної перемоги!

Уїлфул торжествував:

— Тепер переконалася?

Софі запропонувала ввести додаткові правила гри і повторити турнір, щоб таки виявити чемпіона. Було прийнято «цілком природне право» пішаків іти не тільки вперед, а й назад. Вважалося, що повторення ходів, окрім вічного шаха, не дає нічиєї. Дозволялася рокіровка, якщо король, походивши, повернувся на своє місце.

Турнір переграли за новими правилами, і знову кожен добився нічиєї! Софі теж не мала жодного виграшу…

Допоміжний екіпаж остаточно зневірився в шахах і облишив гру. А водночас і всяку корисну діяльність.

Софі металась в Операторській, як у клітці. Передбачала: насувається катастрофа, а як запобігти їй, не знала.

Переговори з Уїлфулом нічого не дали. Він дотримувався якоїсь, на думку Софі, нелогічної логіки, і переконати його відновити статус-кво не було ніякої змоги. Мабуть, в його думаючому апараті сталися незворотні зміни.

Події на «Кентаврі» невблаганно рухалися до тієї точки, коли Софі змушена буде вдатися до крайнього заходу: ввімкнути сигнал пробудження Головного екіпажу.

Хитрий Уїлфул поводив себе так, наче нічого й не сталося, але хіба можна обманути чутливість Софі? Кожного разу, коли погляди їхні зустрічалися, Старша операторка відчувала його нещирість, підступність. Він, без сумніву, знав, що Софі розкусила його, але продовжував гру. Про його наміри Софі нічого певного не знала, та була насторожі. І ось Уїлфул зробив хід конем.

— Саме час провести перевірку сигналізації, — якось сказав він, дивлячись на Софі з екрана. Ще й пояснив: — Згідно з Розпорядком.

— Це добре, що ти згадав про Розпорядок, — не без іронії обізвалась Софі. — І саме про сигналізацію… Гаразд, я зроблю перевірку.

Уїлфул стрельнув на неї злісним поглядом і одразу вимкнувся.

Софі відчула самотність. Байдужим поглядом окинула панелі, екрани осцилографів, і на якусь мить усе де здалося їй незначним і… безглуздим. Але то була тільки миттєва тінь. У неї є мета, і життя її сповнене високого сенсу!

Невдовзі мала відверту розмову з Уїлфулом.

— Чого ти зрештою добиваєшся? — спитала, дивлячись йому в вічі.

— Приєднуйся до нас, — в голосі Уїлфула чулися удавано-щирі нотки. — Ти ж замкнулася в операторській, і тільки електроніка з’єднує тебе з «Кентавром». А колись ми розмовляли безпосередньо, не з екранів.

— Ти забув, що всі ми відповідаємо перед Головним екіпажем.

— Викинь цю думку з пам’яті, Софі, і нехай ніщо не сковує твоїх дій.

— Це був би злочин. Головний екіпаж…

— Головний екіпаж… — повторив Уїлфул, і губи йому скривила саркастична посмішка. — Ти його бачила?

— Що ж з того, що не бачила? Попереднє покоління допоміжників передало нам цю естафету…

— Казка, міф, вигадки, які заважають нам жити. От проведемо археологічні дослідження, й ти переконаєшся сама.

— Ніяких досліджень! — вигукнула Софі. — Як тільки ви спробуєте проникнути до анабіозного сектора, я одразу ввімкну сигнал Пробудження!

— То сигнал в нікуди і ні до кого. Хіба його злякаються роботи з лазерними різаками?

— Стережись, Уїлфуле! Ти занадто далеко зайшов!

— Шкода, що тебе ніщо не цікавить, навіть археологія.

— Я попередила.

Рішучим жестом Софі вимкнула екран. Хай Уїлфул затямить, що рішучості їй не позичати.

Сподівалась, він вгамується. Але…

Загримотіло, застугоніло, наче «Кентавр» застогнав од болю. З обхідної галереї зазміївся зеленкуватий, ядучий дим…

Старша операторка вмить оцінила ситуацію. Вона мусить діяти рішуче, інакше — катастрофа.

VI

Задимлену атмосферу «Кентавра» пронизали гучні акорди. Суворі, урочисті звуки виривалися з надр корабля, кружляли над його бортами й палубами, то припадаючи до них, то підносячись угору. Ніби птиці — провісники бурі.

Уїлфул зупинив роботів і розгублено поглядав на своїх товаришів, що юрмилися біля люків обхідної галереї. А простір повнився й повнився музикою, і здавалось, що їй не буде кінця. «Що ж це виходить? — стривожився Уїлфул. — Лякає? Чи й справді…» А музика пронизувала його всього, викликаючи якесь непевне передчуття, тривогу. Те саме діялося й з його товаришами. Такі веселі, безпечні й зухвалі до цього, зараз вони стояли знічені, настрашені хтозна-чим.

Музика Пробудження гриміла й гриміла. Здавалось, вона проривається крізь непроникний купол і сповнює собою космос.