Детально обміркувавши численні варіанти, провівши ще одне картографування, всі троє зійшлися на тому, що «Енея» слід посадити в північній півкулі Зеленої, в савані, де луки зустрічаються з масивом лісу.

І знову тіло наливається оловом, очі застилає кривавий туман. Коли нарешті комп’ютер вимкнув двигуна і в кораблі настала тиша, вони ще довго її не чули.

Першим опритомнів Чамхаб.

— Друзі, вітаю… Ми на Зеленій…

Хотів ці слова викрикнути, але не вистачило сили. Проте їв та Фамен почули. Незабаром усі зібрались біля командирського пульта. Інженер ввімкнув оглядовий екран: що там діється навколо? — та матова поверхня не прозорішала. Виявилось, що електронно-оптична система вийшла з ладу.

— «Еней» осліп… — В голосі бортінженера чулася досада.

Це було особливо недоречно: кортіло якомога швидше поглянути на планету зблизька.

— Прошу дозволу вийти назовні, — незвично офіційним тоном промовив Фамен. — За бортом ще день.

— Спочатку все-таки треба налагодити оптику, — сказав Чамхаб. — Немає необхідності ризикувати.

Інженер, не кажучи й слова, негайно взявся відшукувати пошкодження. Довго порпався в електронному начинні, замінив світлопровід, запобіжники тощо, і нарешті система ожила. Крізь екран до їхнього корабля заглянув незнайомий світ. Якісь чудернацькі кущі в густій високій траві, а дерева… Фамен одразу визначив їхню висоту: двісті сімдесят і більше метрів!

— Царство хлорофілу… — сказав упівголоса, наче боявся, що хтось сторонній почує.

— Так, — обізвався Чамхаб, — розмах нічогенький… Тим часом сонце хилилось до заходу, травами поповзли тіні.

Атмосфера Зеленої була майже такою, як і земна. В ній тільки більше кисню й менше водяної пари. Візуальне спостереження не виявило нічого нового, отож Фамену та Іву не терпілось швидше вийти з корабля, ступити на цю планету, дихнути її повітрям.

— Вечоріє… — вагався Чамхаб.

— Ну й що? — знизував плечима Ів. — Ще можна зробити чимало фотографій.

— Та навіть, як і стемніє, — підтримав його інженер, — що в нас немає прожекторів?

Наче передчуваючи біду, Чамхаб не дає своєї згоди, а вони наполягають ще завзятіше.

— Ну, чого така поспішливість? — дивувався Чамхаб. — Час у нас є. Можемо відпочити за ніч, а вранці…

— Не розумію, навіщо зволікати, — не відступався астрофізик. — Візьмемо зразки рослин…

— Далеко заглиблюватись у ліс не будемо, — докинув інженер. — На зорову відстань.

Щось непокоїло Чамхаба, муляло душу. Не хотілось під вечір, та ще й без повітряної розвідки, робити вилазку.

«Нехай ідуть чи не треба? — перебирав думки, не зводячи очей з оглядового екрана. — Що мене тривожить?»

І тут йому впало в око: вдалині по траві котяться хвилі, наче від сильного вітру, а кущі й дерева стоять непорушні, найтонша галузка не схитнеться. Що це має означати? А може, то гра світла? їхня правда, сидіти склавши руки не можна.

— Ну, от що. Вилазка лише для ознайомлення з територією радіусом… Скільки до узлісся? — На екрані з’явилась сітка координат. — Двісті сорок метрів. Ясно? Ніяких зразків не брати. І жодного кроку в ліс! Лазерні трубки тримати в руках, напоготові. Підтримувати зі мною безперервний радіозв’язок. Все ясно?

— Цілком, капітане! — весело вигукнули їв і Фамен ще й виструнчились.

— Дозволяю йти. — Чамхаб окинув теплим поглядом їхні дужі постаті, перевірив екіпіровку і, коли вони пішли до виходу, приглушено сказав: — Щасливо.

Ів обернувся й кивнув, Фамен змахнув рукою.

Екран показав, як обережно, ніби нехотя, з корпуса корабля виткнувся пандус і, похитуючись, опустився на чорний, випалений дюзами, грунт. Фамен та їв зійшли, обернулись обличчям до «Енея», щоб міг побачити Чамхаб, і на радощах затупали ногами. Момент хвилюючий, що й казати, — ступили на поверхню невідомої планети!

— Дихати легко! — сказав Фамен у мікрофон, прикріплений на грудях. — А як ходити — зараз відчуємо.

Роззираючись у всі боки, космонавти пішли до височенної стіни лісу, що сягала до самого неба. То один, то другой повідомляв:

— Грунт місцями розпушений, але йти добре.

— Трава шурхотить, хоча вітру немає.

Чамхаб порадив:

— Визначте сектори спостереження. Будьте уважні.

— Гаразд, не хвилюйся, — сказав Фамен, який ішов попереду. — Мій сектор — уперед і ліворуч, а твій, Іве, — праворуч і назад. Поглядай.

— Згода.

— Я теж дивлюся, — нагадав Чамхаб.

Деякий час йшли мовчки. Вступили в тінь, яку відкидав ліс і яка з кожною хвилиною видовжувалась, — чорний язик низом тягнувся до «Енея», ще освітленого сонцем.

— Усе нормально.

— Все гаразд.

Знову кількахвилинна мовчанка. Тінь почорнішала, їхні сірі постаті втонули в ній.

— Я вас не бачу, — гукнув у мікрофон Чамхаб. — Як ви там?

— Ми на узліссі. Дерева, мабуть, у десять обхватів, кора м’яка, наче гумова… Щось поблискує в хащах… Ого… Поглянь, що це?!

— Стріляй! — закричав інженер.

Замиготіли сліпучі зигзаги лазерних променів.