І

Чамхаб одразу впізнав цю будівлю й зійшов з рухомої стрічки на тротуар. Перед ним, віддалік від траси, лежав велетенський сірий камінь, схожий на мозок людини: дві півкулі, звивисті борозни.

«Штукарство, — подумав Чамхаб, відчувши глуху неприязнь і до самої будівлі, й до установи, розташованої в ній. — Електронний архів… пам’ять… Але ж можна б не так претензійно…»

Зрештою, підстав для невдоволення не було ніяких: переповнений тяжкими враженнями своєї космічної подорожі, він сам надумав звернутись до цього унікального архіву. Тут можуть виявити те, чого він не може пригадати, дістати інформацію, сховану в глибині нейронів. Надто важливо дізнатися, що з ним трапилось на тій зловісній планеті. Спуск, перші кроки на ній — все це стоїть перед очима. А зустріч з аборигенами… Адже коли на них напали… До моменту нападу він пам’ятає все. Та навіть і сам напад. А от що було далі, як врятувався, як опинився на кораблі, — суцільний провал пам’яті. Лише оцей електронний архіваріус — «експропріатор психіки», як Жартома назвала його Анжела — загляне в найдальші комірки пам’яті, вибере все, до останнього штриха. Це потрібно не тільки для науки — космології чи історії, — це потрібно мільйонам людей.

Чамхаб став, заклавши руки за спину, і довго розглядав химерну будівлю. Розумів: це його обов’язок — віддати всю, яку має, інформацію електронному мозкові, але якесь несподіване почуття тривоги і страху втримувало його. Раз по раз у сірій будівлі розсувалися округлі двері — туди заходили й звідти виходили люди, а він усе стояв із міцно зчепленими за спиною руками й дивився. Думки його були далеко. Пригадалися науковці Космоцентру — і жаль, і розчарування відбилися на їхніх обличчях, коли, дійшовши до найкритичнішого моменту в експедиції, він сказав, що нічого не пам’ятає, нічогісінько! Вони перезирнулися, знизали плечима. Що ж, мовляв, не пощастило, може, капітан психічно травмований… Чамхаб почував себе так, ніби завинив перед цими людьми, і не лише перед ними, завинив перед усім людством, хоча, звичайно, ніхто ні в чому його не звинувачував. І тоді він сам запропонував скористатися електронним мнемоскопом. Усі полегшено зітхнули, а дехто навіть не стримав радісної посмішки: він угадав їхнє невисловлене бажання! Запропонувати йому навряд чи хто зважився б: це було б неетично. А якщо він сам… Розмова закінчилась в атмосфері справжнього ентузіазму. Мнемоскоп допоможе розкрити таємницю, зазирнувши в найдальші зони пам’яті!

А тепер ось він завагався. З-під насуплених брів позирав на химерну будівлю й… шкодував, що висловив таке поспішливе, легковажне рішення. Хлопчисько!

Це нагадувало шахову партію в її кульмінації. Від того, який хід він зробить зараз — а це в його волі, — залежатиме все. Чамхаб гірко посміхнувся — знову постало прокляте гамлетівське запитання: бути чи не бути?

Різко обернувшись, пішов до тротуару.

Ступив на ближчу стрічку, потім на суєідню, а далі вже на середню, яка мчить з найбільшою швидкістю. Тут було чимало пасажирів, та все-таки знайшлася вільна трапеція, на яку можна спертися. Стояв, намагаючись ні про що не думати, спостерігав обличчя, особливо жіночі, поглядав на деякі оригінальні будівлі, сквери і парки, що пропливали мимо. Як гарно жити на Землі! Щоб це фізично відчути, треба побувати в космосі… Так… Тепер йому в сто крат рідніші оці незнайомі обличчя, оці очі, що так і променяться думкою та відчуттям. Але що їм до того, чи все він пригадав із своєї подорожі, чи ні? Головне ж відомо: знайдено планету, на якій буяє життя, хоч і в нижчих формах. Та це ще й краще, що там немає мислячих істот — можна заселяти!

Немає… А що, коли є? Хіба він може дати однозначну відповідь на це питання?

І знову сумніви обступили Чамхаба, і в голові зчинився такий сумбур, що неможливо було зосередитись. Пропустив майдан, де мав перейти на Морську трасу, довелося повертатись зустрічними стрічками, іти підземними переходами. В людському тлумі він поволі заспокоївся й твердо вирішив: як скаже Анжела — так він і вчинить.

Думка про Анжелу, ніжну, чарівну, найкращу дівчину в світі, наповнила радістю його серце. Те, що вони, двоє з п’яти мільярдів людей, знайшли одне одного, Чамхаб вважав щасливим подарунком долі. Мало того, що Анжела напрочуд красива, і саме тією красою, яка хвилює, притягує його, вона імпонує йому духовно. В них споріднені погляди на життя, на світ. Ба навіть поточні події майже завжди викликають в них однакову реакцію. Вони розуміють одне одного з півслова. «Анжела — моє alter ego[1]», — думав Чамхаб, і його очі поблискували щастям, йому подобалось, як вона ходить, як говорить, трохи розтягуючи слова.

Тенісні корти, де Чамхаб сподівався зустріти Анжелу, розташовані на Спортивному острові, спорудженому за кілометр чи півтора від берега. Туди веде тунель, на зразок метро, устаткований такими самими ескалаторами, як і вулиці міста. Наближаючись до вертикального підйомника, Чамхаб несподівано подумав: а що, коли Анжела скаже «не треба»? Впіймав себе на тому, що в глибині душі рішення майже склалось, Анжела тільки мусить санкціонувати. Гм… Як скаже — так і буде… А що, коли вона раптом…