Аналізуючи дані за допомогою панельного комп’ютера та час від часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матеріал і зовсім забула, що це величне, спокійне світило — смертельна загроза для їхнього «Списа». Вона милувалася цим сонцем, захоплювалась цим грандіозним явищем природи.

Відстань між «Списом» і сонцем скорочувалась на нові й нові мільйони кілометрів, а ступінь нагрівання обшивки корабля не змінювався. Це теж було для Модести загадковим. Як зачарована, дивилась на золотий диск, а в голові їй снувалися думки про Землю — рідну голубу планету… Десь-то вона плине в глибинах космосу, шумлять на ній вітри, грають морські хвилі, виспівує трава. Модеста заплющила очі і все те уявила: водні плеса, поля, ліси й гомінкі міста. Сон, казка, марення. Пригадала Міжнародний ракетодром у Сахарі, немилосердно пряжило сонце… Чи й тепер стартують звідти кораблі? Подругу свою згадала. Минуло, вважай, десять тисяч земних років, коли вони з нею блукали в Карпатах… Десять тисяч… Ні, це не вкладається у свідомість, мозок відмовляється уявити, а формулу виводить, рівняння розв’язує…

Раптом зазвучали позивні!

Слухова галюцинація? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дійсне,

Модеста принишкла.

— Пі-і… пі-і…

Якесь божевілля. Модеста навіть очі заплющила.

Писк не втихав. Наче сюди, в космічний корабель, залетіло пташеня та й квилить.

А може, це зустрічний корабель?

Зиркнула на екран локатора — чисто. А індикатор бортового радіо мигає!

— Пі-і… пі-і…

Нервовим порухом руки натиснула кнопку.

— Тут «Спис»… Прийом.

В горлі їй пересохло, голос тремтів. Хіба ж сподівалась почути людську мову? А почула:

— Патруль третього сектора. Хто ви?

Слова вимовлялися трохи інакше, ніж вона знала, та зміст був зрозумілий.

— Ой боже мій… — мало не задихнулась Модеста. — Я… ми з Вайзом Омнісієнтом… Тут «Спис»…

— Який «Спис»?

— Корабель дальнього пошуку, класу «Праща»… Повертаючись до Землі, потрапили до сфери тяжіння цієї зорі. — Модеста намагалась говорити чітко і якомога спокійніше, але серце так страшенно калатало, що забивало їй подих. — А хто ви? Куди прямуєте?

— Я вже інформував: патруль третього сектора. Вітаю вас із поверненням! — піднесено пролунав молодий чоловічий голос. — Ви дісталися до рідної Сонячної системи!

Модеста задихалася, наче риба, викинута на пісок, і не могла сказати й слова.

— Ви мене чуєте? — тривожно спитав голос. — Що сталося?

Нарешті вона спромоглася:

— Спасибі, спасибі вам… Це так несподівано… Параметри сонця…

— Не розумію.

— Я й сама нічого не розумію…

— Бортові двигуни в порядку?

— Так.

— Дозволяється посадка на Місяць.

— Але ж ні Місяця, ні Землі на екрані нема…

— Будете йти по радіомаяку. Щасливої посадки!

Голос умовк.

Якусь хвилину Модеста сиділа, мов тороплена. Космічний патруль, Місяць, Земля… Чи не примарилось? Ущипнула себе за щоку — боляче. Отже, справді?!

Почулися позивні радіомаяка, і тоді Модеста поспіхом заговорила в ларингофон:

— Вайзе! Виявляється, ми в Сонячній системі! Чуєте? Негайно до свого робочого місця… Чому ви мовчите?

Вайз не обзивався.

— Хелло, Вайзе!

Мовчанка

— Ви що, заснули?

Жодного звука.

Це її стривожило. Кинулась до його каюти. Пальці тремтіли, ледве намацала кнопку дверей.

Вайз лежав біля ліжка — скорчений, посинілий. Тут же поблискувала розтрощена ампулка, білів клаптик паперу.

Модеста нахилилась і взяла записку.

«Ви жінка виняткова, а я — звичайний смертний… — Вайзові каракулі розсипались на папірці колючками. — Я так не можу, краще покінчити одразу, аніж чекати, доки розжариться наша металева труна. Космос обдурив мене, я плачу йому тим же. А вас, Модесто, я справді любив… Ненавидів і любив. Мабуть, більше любив, хоча зараз це не має ніякого значення. Хай щастить вам у дослідженнях!»

Обережно ступаючи, наче боячись потурбувати мертвого, Модеста вийшла, трохи постояла в тамбурі, обіпершись спиною об холодну переборку, і пішла до пульта, ледве переставляючи обважнілі ноги. Треба ж запускати силовий агрегат…

Рано-вранці Модеста вибігає на верхню терасу санаторію робити зарядку, але кожного разу, вражена красою місячних краєвидів, покладе руки на балюстраду і довго стоїть. Сходить сонце, і гірські пасма тонуть у блакитно-золотому серпанку. На передньому плані контури гір наче прокреслені тушшю, а далі — тонуть в імлі. Вище підбивається сонце, коротшають тіні, і ось уже виграють барвами розлогі долини. Переважає зелений колір, адже атмосферу на Місяці люди створили на взірець земної, і рослинність тут — земна. До того ж і доба така сама, як на Землі. Місяць примусили обертатись навколо своєї осі з чималою швидкістю. Лише тяжіння нагадує Модесті, що вона відпочиває не в Карпатах. Тут ходити легко, наче й не йдеш, а перелітаєш з місця на місце.

До всього цього астронавтка звикла досить швидко, от тільки ніяк не могла звикнути до цифри на календарі — 11 200 рік. В космічну подорож вони з Вайзом вирушили 2100 року…