— Ви втрачаєте, Вайзе, людську…
— Уже втрачено все!
Ще мить — і його руки стиснули б її мертвою хваткою. Але Модеста вихопила свій командирський променевий пістолет, і лискуча цівка одразу привела Вайза до тями. Він ніби наштовхнувся на щось гостре, скривився, кволо змахнув рукою та й почовгав до свого сидіння.
— Ганьба, Вайзе, — обізвалась Модеста. — Ви втратили людську подобу…
Він довго мовчав, потім буркнув:
— Скоро втратимо й шкуру.
Здавалося, його злоба вляглася, і він збайдужів до всього, не дивився ні на свою супутницю, ні навіть на екран, який повнився золотом невідомого сонця.
— Тут щось загадкове, незрозуміле, — примирливо говорила Модеста, — а ви… перелякалися.
— Я перелякався? — Вайз підвівся і знову сів. — Хоча так, ви маєте рацію: перелякався. Мене ошелешило. Катастрофа — хто її сподівався? Несправедливість долі, безглузда жорстокість — ось що нестерпне.
— Нам треба уточнити параметри цього сонця, — сказала Модеста і знову сіла до пультового екрана. — Особливо мене цікавить швидкість відносно зірок. Можливо, ми летимо правильно, але за роки нашої експедиції…
— До Сонячної системи заблукав зоряний гігант — це ви хочете сказати? — Вайз підійшов упритул. — Ні, дорогенька, в космосі такого не буває, зустріч двох сонць — подія майже неймовірна.
В його приглушеному голосі звучала ущиплива іронія. Модеста ворухнулася, певне, хотіла встати, але не встигла. Враз її шию здушило ліктем, і в очах потемніло. Отямилась посеред рубки на підлозі. Променевий пістолет був у руці Вайза.
— Ну, от зараз ми й розберемося… Не треба хвилюватися, я не вбивця…
Він стояв за кілька кроків від неї, розкарячивши ноги. Цівка пістолета виписувала в просторі криву.
Модеста поволі підвелася, провела долонею по обличчю.
— Маніяк.
— Прошу без образ. Я цілком свідомий своїх дій. Злочин мусить бути покараний. Можете сісти в крісло.
— Перед нами таке цікаве явище, — сказала Модеста, проходячи до пульта, — і замість того, щоб поринути в дослідження…
— А навіщо, пробачте, ці дослідження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й місяця життя? Увійдемо в верхні шари… та й спалахнемо.
— Я поважала вас як ученого, Вайзе, а ви…
— А що я?! — верескнув Вайз. — Усі наші довголітні дослідження пожере чуже сонце, а я ще буду поповнювати їх? Нонсенс!
— Справжній дослідник працює до останнього подиху.
— Гучно сказано. А заради чого — до останнього подиху?
— Є речі самоочевидні, Вайзе. Невситима жага знання — це треба розтлумачувати?
— Невситима жага… Красиві слова, та й тільки. А яка користь?
— О, ви до всього прицінюєтесь, навіть до емоцій. Аж тепер мені зрозуміло, чому я відкинула ваші залицяння…
— Прозріла, значить… Але це не стосується нашого розслідування.
— Ви з глузду з’їхали, Вайзе, певне, страх смерті потьмарив вашу свідомість. Інакше б ви не влаштовували цієї комедії, а звернулися б до блоку пам’яті.
— І що?
— А те, що ви б перевірили, яку програму введено…
— Ще не було випадку, щоб електроніка спрацювала неправильно.
— Так, досі не було. Але як сталося…
— Неточність у програмі — хіба не ясно?
— За точність я ручуся. — Модеста кинула на нього відкритий, упевнений погляд. — Чуєте? Ручуся!
Вайз мимоволі знітився, опустив очі.
— А якщо я її знайду?
— Тоді стріляйте!
— Гаразд, так і буде.
Тримаючи зброю напоготові, Вайз відступив до овального люка Обчислювального центру.
— Тільки щоб того… без фокусів! — гукнув до Модести. — Щоб не довелося випалювати цієї заслонки.
— Я ніколи не принижуся до підлості. Якщо я справді допустилася такої жахливої помилки, то… Перевіряйте!
Модеста сіла до пульта і одразу ж поринула в роботу, їй хотілось якнайшвидше ознайомитись з показаннями датчиків температури, світності, гравітації, вивчити спектрограму — в касеті вже намотався грубий сувій стрічки.
Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася — вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, коли вона справді помилилася? Хіба така можливість виключена? Шпигонув острах, і по всьому тілу пройшла млосна хвиля. І не тому, що Вайз ішов до неї з пістолетом у руці і кожної миті міг вистрілити, — її жахнула сама думка про помилку…
Вайз був похмурий, губи стиснуті, очі опущені долі — уникав її погляду.
— Ну, що? — вихопилося у неї.
Вайз мовчки поклав пістолет на золотистий екран, зітхнув:
— Нічого. Все правильно. Прошу пробачення.
Обернувся й пішов до виходу.
— Послухайте, Вайзе! — гукнула Модеста несподівано радісним голосом. — Це сонце якесь дивне… Розумієте, його атмосфера…
Та Вайз наче не чув. Зігнувшись, протиснувся в люк, і важка плита закрила його постать.
«Ну, що ж, хай заспокоїться, відпочине в своєму гамаку, — подумала Модеста. — У нього нервове потрясіння…»
І вже вона пройнята співчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було істеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От, коли він заспокоїться, можна буде обміркувати одержані параметри цього дивовижного сонця, що вже заповнило майже весь видимий простір перед кораблем. Чомусь зовсім не думала про катастрофу, може, тому, що виникла оригінальна ситуація: перед нею незвичайне світило, судячи з усього, воно не вкладається ні в яку класифікацію. Величезна глибина дуже розрідженої атмосфери і непропорційно мала маса ядра. Це ж унікальне явище в космосі!