— Бам-бум-банг!..

Теплі, золотисті звуки проймають мозок, усе тіло, а воно ж цілу вічність пролежало скоцюрблене від холоду, скуте клінічною смертю.

— Банг-бум-бам!

Очі Вайза Омнісієнта розплющились, але нічого не бачили. Сизий морок поглинав усе: і металеві стіни камери анабіозу, і відчинений люк, і електронні очі приладів.

— Бум-банг-бам!..

Морок посвітлів, з’явилась невиразна, ще не окреслена думка: «Настало… скінчилось… пора…» Відчув, що приходить до тями, але ще довго лежав непорушно, тільки кліпав очима. Отже, сталось! Електронний космонавт вивів їхній корабель до Сонячної системи, вивів з неймовірної далечі космосу — без анабіозу вони б не витримали такої тривалої мандрівки, — і ось прозвучав сигнал, заклик до життя. Прокидайтесь, вставайте, астронавти, ви вже в своїй планетній системі, ви на порозі рідного дому!

Вайз наморщив лоба: а скільки ж це часу минуло на Землі? Попередні підрахунки — ще тоді, перед анабіозом — показували більше десяти тисяч років. Якщо міркувати взагалі — це чистісінька абстракція, оті десять тисяч років. А якщо згадати рідних, друзів… Тут, на кораблі, він і Модеста постаріли на якихось п’ятнадцять років, а там… Чи хоч відомі для нащадків імена їхніх сучасників, слава яких ширяла по всьому світу? Чи, може, довгі століття мрій, боротьби, сподівань і розчарувань вміщаються в одному абзаці сучасної історії? Епоха атомної, потім гравітаційної, нейтринної, може, ще якоїсь іншої енергії… Вік харчової синтетики… А їхній корабель? Це було б жахливо, коли б історія — людська, земна історія — забула про «Спис»…

— Вітаю з поверненням!

Омнісієнт скосив очі і побачив бліде обличчя Модести.

— Дякую, вас також.

І одвернувся. Це обличчя остогидло йому за останні роки експедиції, набридло, як оті сухі концентрати, як дистильована вода після циклу регенерації. «О, хоча б швидше фінішувати, — думав Вайз, — а там викреслю тебе з пам’яті, наші життєві орбіти ніколи не перетнуться. Хіба це дівчина? Електронна машина. Ніяких емоцій, аналітичний розум, та й годі. Хоча… нерви, все це нерви. Коли я її вперше побачив… Ех, краще не згадувати… А втім, якщо все зважити… Коли б не цей її аналітичний розум, то з нас давно б уже був рій атомів… Але її командирський тон… І чому вона не полюбила мене? Коли б же тут був ще один, а то… Ну, нічого, скоро фініш!»

— Вайзе, пора… У нас багато роботи. Біотрон чекає на вас.

— Знаю, знаю, — гамуючи роздратованість, відказав Омнісієнт.

Почав поволеньки здирати з себе пластикову упаковку, підвівся. А вона вже встигла прийняти біотрон, причепуритися — метка. Окинула його уважним поглядом карих очей:

— Буду в рубці.

І вийшла, похитуючи округлими формами. «Ну, й іди собі… «В рубці…» А де ж тобі ще бути?»

Біотрон повернув і Вайзові бадьорість, до рубки він зайшов у доброму настрої. Ще кілька тижнів, і вони будуть на Землі… Звичайно, там уже інші покоління, зовсім інше життя, але це ж — рідна планета! Не те, що ті непривітні кам’яні брили, які траплялися на їхньому шляху. Земля… Чудо! пісня! казка! — ось що таке Земля.

Модеста згорбилась, прикипіла до пульта і зараз нагадувала йому велику чорну галку.

— Яка відстань?

Вона довго мовчала, і це стривожило Вайза, Різко ступнув до неї, поторгав за плече, ніби сонну.

— Яка відстань, питаю?

Модеста нарешті відвела голову, і він побачив у її очах причаений переляк.

— Тут щось… не те. Подивіться, Вайзе.

Встала, даючи йому місце біля пультового екрана.

— Що це? — скрикнув Омнісієнт. — Чужа зоря?!

Гігантське, трохи ніби пригашене світило займало пів-екрана. Жодної планети телескопи не зафіксували. Діаметр зорі — 260 мільйонів кілометрів. І їхній «Спис» невідворотно мчить до цього розжареного гіганта…

Вайз похолов, учепірився за край пульта, аж пальці побіліли. От тобі й Земля… Енергетичні запаси вичерпані на розгін корабля, лишилося тільки для посадки. А він ще будував усякі плани, мріяв… Кінець. Катастрофа. І все це — вона, Модеста.

Різко схопився з крісла — руки зігнуті в ліктях, кулаки стиснуті, з очей — колючки.

— Як це розуміти?!

Вона закліпала віями:

— Не знаю.

Цей її притишений голос чомусь ще дужче розлютив Омнісіента.

— «Не знаю»!.. А хто ж задавав програму?

— Заспокойтеся, Вайзе.

— Скоро ми заспокоїмось навіки. Але перед тим… Як, по-вашому, за злочин треба відповідати?

— Я не зробила ніякого злочину.

— Ви склали і ввели в електронний мозок неточну програму. Це не злочин?

— Не впадайте в істерику, Вайзе.

Він підступав усе ближче, люто прискаючи словами:

— Украла день повернення! Нікчемне створіння… А ще взялося командувати кораблем!

Пальці йому розчепірились, голова подалася вперед.

— Ви що, збожеволіли, Вайзе? Ситуація…

— Я покажу тобі ситуацію, — прошипів, палячи її гострим поглядом. — Однаково лишилося мало…

— Схаменіться!

Лице її поблідло, але стояла, не рушаючи з місця. їх розділяло кілька кроків.