Террі тихцем зійшла з веранди й поринула в тінь невеличкої пальмової алеї. Серце калатало, і вся вона тремтіла зі страху. Згадала слова Девіда про гігантську енергію. Катастрофа? їй, звичайно, жаль і Девіда, і всіх інших, окрім хахакаючого генерала та боса (їх давно ждуть у пеклі). Але… Нехай згорить у полум’ї анігіляції це злочинне гніздо!
Кінчилась алея — кінчились і тіні. Террі шарпнулася бігти, щоб швидше проскочити освітлений простір, але одразу ж зупинилась. Яке глупство! Це одразу приверне увагу вартових. Треба, якраз навпаки, іти повільно, зовсім повільно, наче на прогулянці. Хіба не можна? У неї безсоння, вийшла подихати свіжим повітрям…
Пішла повільною ходою, тримаючись тіні. Робила великі зигзаги, відходячи зовсім убік, але десь так, може, через годину опинилася навпроти зловісного складу. Від товстелезних залізобетонних плит, що вкривають підземелля, її відділяло не більше ста метрів. Тут уже ніяких тіней, десятки прожекторів так висвічують кожен квадратний сантиметр, що добре видно не лише металеві петлі на плитах, а й кожну травинку побіля них.
Роззирнулась — ніде нікогісінько. На вежі, звичайно, стовбичать вартові, але, може, вони задрімали? От якби…
Вийшла на світло й наче спалахнула в тому нещадному промінні. Крок, ще крок… Он і овал душника… Може, кинутись бігом? Ні, краще йти спроквола. Сліпуче світло різало очі, і вона мимохіть нахилила голову. Бачила перед собою примарні попелясті овали. Ноги не чули землі, наче вона була в стані невагомості.
Тиша. Тільки кров шугає в скронях.
Ближче, ближче…
Раптом як завиє сирена! Пронизливе те завивання пройняло її наскрізь, оглушило, паралізувало, просто дивно, як утрималась на ногах.
Підбігло двоє з автоматами напоготові.
Тереза тремтячим голосом сказала:
— Що сталося? В мене безсоння, я вийшла подихати свіжим повітрям… Хіба тут заборонено…
— А… це містріс[2]…— іронічно сказав один з вартових, певне, старший. — Так, тут заборонена зона. Пробачте, але вам доведеться знайти собі інше місце для прогулянок.
Знервована, перестрашена, Террі повернулася додому сама не своя. Добре, хоч Девід спав і нічого не чув. Пройшла на кухню, взяла з холодильника пляшку шампанського й пила доти, доки не почала кружляти перед очима підлога. Упала на канапу — наче провалилася в чорну безодню.
IV. КОМЕДІЯ З ПЕРЕВДЯГАННЯМ
Якщо сімейне життя порівняти з спектаклем, то після тієї нічної пригоди Террі почала розігрувати комедію. Вона перестала розмовляти з Девідом.
Спочатку чоловік думав, що це дитячі вибрики, але минали дні за днями, а Террі — як води в рот набрала. Намагалася виконувати свої нескладні обов’язки господині, але все мовчки, без жодного слова. Була знесилена, в’яла, рухалась, немов сомнамбула.
«Глибока іпохондрія, — думав Девід, з тривогою поглядаючи на змарніле лице дружини. — В такому стані вона може наробити дурниць…» У грудях занило, і він зовсім не знав, чим допомогти жінці, яку так щиро любив.
— Террі, що з тобою? Скажи, що треба, і я все зроблю.
Певне, його жалісливий голос зворушив ЇЇ. Взяла аркушик паперу і написала: «Це не в твоїй владі, ти не контролюєш подій. І я не хочу з тобою розмовляти».
— Я не контролюю подій?! — вигукнув Девід, розмахуючи папірцем перед її обличчям. — Терпіння, Террі, терпіння, і ти переконаєшся, що головні події («головні», — вимовив з натиском) ніколи не виходили з-під мого контролю!
З того часу отак і спілкувалися: він говорив, а вона писала записки. Девід часто іронізував з цього, але в душі радів: усе-таки її депресія потроху слабшає. А записки… Звертаючись до папуги, що поглядав на нього з великої зеленої клітки на вікні, сказав:
— Чим би дитина не бавилась, аби не плакала. Правда, Ара?
— Пр-равда, Ара, пр-равда, Ара, — прокричав птах.
Але Террі ніяк не реагувала на цей діалог.
Вільний від роботи час Девід тепер здебільшого проводив у товаристві свого найближчого помічника Натаніела. Високий, худорлявий, головний інженер рідко заходив до їхнього котеджу. Натомість вони зв’язувались з допомогою мініатюрних радіоприладів і зустрічалися де-небудь на березі моря.
Між тим і ситуація на острові характеризувалась нервозністю й напруженням. Раптом виявилось, що піраміди, виготовлення яких уже наближалось до запланованої кількості, нестандартні — їх не можна припасувати до ракет. Поговорювали навіть про саботаж, але Девід рішуче захистив головного інженера від нападок. Розслідування показало, що це просто неузгодженість між відомствами, бо технологічні характеристики затверджені відповідними інстанціями. Проте від цього нікому не полегшало. Генерал поплатився своїми золотими погонами й більше не хахакав.
Наявний запас пірамід вирішено було передати авіації, а для ракетних військ виготовити нові боєголовки. Військове міністерство тиснуло на боса, то і у свою чергу вимагав інтенсивної роботи лабораторії, а Дсвід не приступав до нової програми, посилаючись на відсутність затверджених параметрів.