Цивільний підвівся з крісла й подав ученому руку:

— Фоксі. Я хотів би поставити вам кілька запитань.

Девід кивнув головою, Фоксі тієї ж миті клацнув умикачем і підніс на рівень обличчя мікрофона.

— Ми на острові Сирен, де, як твердить «Ауе таймс», відкрито філію пекла, пробачте, лабораторію по випуску якихось супербомб, що здатні знищувати цілі континенти. Біля нашого мікрофона вчений-фізик доктор Девід Кінг. Скажіть, будь ласка, які дослідження провадяться тут під вашим керівництвом?

— Усім відомо, — почав Девід, прокашлявшись, — ще розвиток сучасної цивілізації серйозно гальмується енергетичними ресурсами. їхнє скорочення продовжує збільшуватись. Перед нами постала проблема нових джерел енергії. Саме цю проблему і розробляє наша лабораторія.

— А що то за страхітливий «катаклізм», який так нажахав бідолашну дівчину?

— Було проведено пробне вивільнення нового виду енергії. Саме випробування пройшло без похибок, і ми дуже шкодуємо, що лаборантка Віра зазнала травми. Але при наукових дослідженнях трапляються й трагічні випадки.

— До речі, ця лаборантка — гарна дівчина?

— Я зовсім не маю часу розглядатись на дівчат.

— До того ж ви, певне, ще й одружений?

— Так.

— А як ваша дружина ставилась до Віри? Чи не ревнувала?

— Не знаю, праця не дає мені можливості провадити такі спостереження.

— А що ви скажете про страхи щодо супербомби?

На високому чолі у Девіда зібралися зморшки.

— Побоювання може викликати всяка енергія… Небезпека загрожувала навіть при винайденні сірників, адже за теорією ймовірності сірниками можна запалити увесь світ!

— Дотепно сказано! Отже, і ваші «сірники» не більш небезпечні…

— До того ж ми вийшли з дитячого віку і вже не граємося з вогнем.

— Авжеж, ви маєте цілковиту рацію.

Девід усміхнувся:

— Мати рацію — замало. Треба ще мати її і не передчасно і не запізно.

— Слушно сказано!

— У вас будуть ще якісь запитання? Бо я хотів трохи попляжитись.

— Здається, все. Дякую.

Кореспондент вимкнув магнітофона, швидко вхопив фотоапарат, зробив кілька знімків.

Бос викликав охоронця і наказав провести кореспондента до бару.

— А що ви скажете нам? — з притиском промовив, обіпершись обома ліктями об стіл. Помітивши запитливий погляд ученого, кивнув: — Познайомтеся. Це радник прем’єр-міністра з питань оборони.

Військовий потиснув Девіду руку й похмуро промовив:

— Ситуація гіршає з кожним днем. Нам відомо, що готуються нові виступи преси, запити в парламентах і т.д. Я вже не кажу, який галас долинає з комуністичних країн.

— О, їм тільки попади на зуби!.. — обізвався генерал, все ще не відходячи од вікна.

— Я розумію, — спокійно сказав Девід. — Може, уряд вирішив згорнути програму?

— Ні в якому разі! — Радник засовався в кріслі. — Мільярдні витрати зобов’язують…

— Чудово. Тоді ми повинні подвоїти свої зусилля, перевести програму на інтенсивний режим. — Девід заходив по кабінету, а вівчарка водила за ним очима. — Треба негайно розширити деякі виробничі потужності…

Коли він закінчив стислий, але досить детальний виклад своїх пропозицій, бос підвівся з-за столу й потиснув йому руку.

— Саме цього ми й очікували від вас.

— Можете розраховувати на цілковиту підтримку уряду, — додав радник прем’єр-міністра. Похмурість уже зійшла з його лиця, очі поблискували вдоволенням. — Додаткові асигнування будуть виділені на першу вашу вимогу.

Девід Кінг окинув їх обох вдячним поглядом;

— Спасибі, джентльмени.

Бос розвів свої ручища і вишкірився, показуючи металеві зуби:

— Ми працюємо заради майбутнього!

«Ти-то дбаєш тільки про свої сейфи, — подумав Девід, — щоб наповнити їх ще більше». Уголос промовив:

— Авжеж, в ім’я майбутнього.

На цьому вони й розстались.

Коли Девід наближався до свого котеджу, зелена комаха вертольота з гуркотом і дзижчанням знялася в небо й невдовзі зникла з очей.

III. ТЕРЕЗА

Нервовим рухом Тереза вимкнула приймача, важко опустилася в крісло й закрила долонями обличчя, ніби вранішнє сонце, що виповняло помешкання, різало їй очі.

Ось-ось мав прийти Девід на другий сніданок, вона нічого не зготувала, навіть кави, і зовсім не думала про це. Сиділа згорблена, мов закам’яніла, ледве стримуючи ридання. Пекучий клубок підкочувався їй до горла, і вона конвульсивно хапала ротом повітря, щоб не задихнутися. Підійшла до рояля, сіла, але навіть кришки не піднімала — обіперлась на неї ліктями, обхопила голову долонями. Чула, як зайшов Девід, але не ворухнулася. Певне, здивований її станом, чоловік деякий час мовчав, потім поклав їй долоню на плече:

— Террі, що сталося? Ну ж бо, Террі…

Відкинула його руку, схопилася й заходила по кімнаті. Золотисті пасма підскакували на плечах.

— Ганьба, яка ганьба…

Тепер уже дала волю сльозам, вони зблискували на віях і падали на щоки.

— Заради бога, що сталося?