— А-а-а…
Отямилась, почувши приглушені голоси — вони ніби пробивались крізь товщу води.
— Уже опритомнює…
— Як же ви могли залишити її саму?
— Треба було дати радіограму. А цю…
— Ш… ш… вона розплющила очі. Як вам, Еоло? Мовчіть, мовчіть, вам уже легшає. Глибокий шок уже минув. Дайте їй попити.
Через кілька хвилин Еола зовсім опритомніла.
— Що це було? — спитала, ледве ворушачи пересохлими губами.
— Бачте, ніхто ж не сподівався близнят, — почувся густий баритон головного лікаря, — і обезболювання…
— Що ви кажете? — шарпнулась Еола. — Які близнята?
— А ось які! — Рената показала їй другий завинутий кокон. — Дівча! Тепер маємо двох Нескубенят…
Зморщене личко донечки нічим не вирізнялося, було таке самісіньке, як і в малюка, проте Еола затримала свій погляд на ньому довше. Це створіння з’явилося несподівано, самовільно, завдавши їй страшного болю. Кутиком ока Еола одночасно дивилася і на Ренату, що тримала дитину над нею. Обличчя у Ренати було усміхнене, а очі якісь невеселі.
Почулося чиєсь бубоніння:
— Закон компенсації…
— Облиште… Почався демографічний вибух, і це добре. Нам потрібна не компенсація, а зростання…
«Про що вони говорять? — подумки здивувалась Еола. — Якась компенсація… І Рената чомусь відводить погляд».
— Що там від Гордія?.. — здавленим голосом спитала Еола. — Уже знає?
Рената, відвернувшись, умощувала в ліжечко дівчинку, щось там поправляла, підсмикувала.
— Аякже, Еолочко! Дуже зрадів, каже: тепер я щасливий! Вітає, звичайно, поздоровляє, ну, ти ж знаєш, в такі хвилини чоловіки наче чадіють…
Щось в її голосі насторожувало Еолу, якась ледь помітна навмисність, перебільшення тону.
— …А тобі ще треба полежати, Еолочко, набратися сили. Годуватимеш двійнят — це, знаєш, навантаження. Павзевей також мріє…
— Ну, от що, Ренато, ви ж не залишайте породіллю саму. На випадок чого — викликайте. Та я сподіваюсь — усе буде добре, тепер уже добре. Одужуйте!
Це голос головного лікаря. Стукнули двері, вийшов, усі пішли, окрім Ренати.
Еола підкликала її до себе і, коли подруга сіла на стілець біля ліжка, торкнулася її теплої руки:
— Слухай, Ренато, що сталося?
Подруга зобразила на своєму хлоп’ячому обличчі щире здивування:
— Нічого такого. Звідки ти взяла?
Намагалася говорити природним тоном, але це їй не вдавалося, Еола відчувала нещирість. Що ж трапилось?
Світило піднялося вище, і в кімнаті стало трохи прозоріше, рожевість пом’якшала. Еолі на мить згадалися білі, чисті, прозорі дні на Землі. А тут, певне, і сніг червонястий… Малесенькі поснули, але губенята ворушаться… Несамохіть торкнулася своїх обважнілих грудей, що напинали сорочку.
— Все гаразд, Еоло, все йде, як і належить, — говорила тим часом Рената. — Головне для тебе зараз — спокій, тобі потрібно енергії ще й на оцих смоктунців. Період особливо…
Рената замахала руками у бік дверей, і вони швидко зачинилися. Проте Еола встигла помітити великі чорні очі дружини астронома. Ті очі зблиснули, як зорі, і зникли.
— То дружина Лойо Майо? Чому ти не впустила?
— Я ж кажу: тобі потрібен спокій, тиша. Саме час годувати немовлят.
І знову Еола відчула якусь навмисність, недомовки. Воно й справді зараз не до сторонніх розмов, але… Хоча б уже швидше підвестися та самій… Коли б уже порозмовляти з Гордієм! Як тільки можна буде встати, одразу ж піде в апаратну, викличе Гордія, покаже йому маленьких…
При цій думці Еола усміхнулася, і Рената засяяла теж.
— Ну, ти й молодчина, Еоло! Привести двійнят — оце щастя!
Тепер її голос був правдивим, щирим, і Еола вже веселіше сказала:
— Ти, може, також… Мабуть, підуть двійнята й трійнята…
— Чому ти так гадаєш? — Рената підвела її і підклала під плечі подушку. — Так буде зручніше.
— Просто, я думаю, що природа не байдужа до людського роду. Вона забезпечить продовження виду. Адже нас тут жменька… — Беручи малого з рук Ренати, спитала: — А ти хотіла б отаких?.. — І виразно поглянула на її округлий живіт.
Подруга всміхнулася:
— А хто б же відмовився? Зажди, скоро Гантеля наповниться дитячим галасом!
Рената розговорилася про майбутнє — великі гамірливі міста на цій планеті, електропоїзди, морські лайнери. Та Еола чула її одним вухом, всю її увагу зараз привертало крихітне тепле тільце на руках, вона прислухалася до смоктання, і її поступово охоплювало не знане досі блаженство. Як вона мріяла стати матір’ю! В довгі роки космічного польоту, роки, яким, здавалося, й кінця не буде, не можна було й думати про материнство, але ця трепетна мрія ніколи не полишала її. То був непогамовний поклик життя, яке жадає свого продовження, відгомін дивовижного процесу, що є суттю часу і простору. І ось вона — мати… Невже це не сон, а дійсність?
Подушечками пальців ледь чутно доторкнулася до голівки сина, вкритої ріденьким волоссям, неначе хотіла впевнитись, що це справді… А онде й донечка ворушить губенятами. Зажди, зараз і тебе погодую…